Романтично сидіти увечері (чи вночі, то вже кому геть не хочеться спати або ж завтра вихідний) на широкому підвіконнику, закутавшись у якусь ковдру, вимкнувши світло в кімнаті, і зирити у вікно. На практиці, як звісно буває, усе навпаки.

Підвіконник завширшки з долоню. Та й не витримає він отих 50 із лишком кіло. Ще й із вікна дме. Навіть пластикового. Навіть якщо ви його обмотали скотчем, забили краї скрученим газетами чи придумали інші шпаринозатикачки.

Ну не адаптовані наші совєцькі хатинки до підвіконної рамантіки, хоч ти трісни. Ергономіка злосного побуту – понад усе.

dsc_0138

Так що залишається лізти зі своєю ковдрою під батарею. Або тягнути стільчик, але ні, краще два. Або ще краще – стіл, закладатися подушками, щоби потім баба дупця не стогнала, що їй твердо. Можна, як варіант, притягнути до вікна ліжко. Адже в чім суть підвіконника? На щось вилізти. Об щось обіпертися. У щось закутатися. І втикати у звіздне небонько, поки віченьки не злипнуться. Можна ще горнятко з чимось ріденьким біля себе поставити, так, для антуражу. І запустити процес втикання. Дуже воно помічне. Особливо, коли до цього тиждень не вдалося нормально виспатися. Або коли за день кілька грамотіїв із твоїх елегантних звивин зробило пружинки. Трапунків, як завжди, вистачає. Лише треба знайти час, щоб їх осмислити, перемедитувати, відпустити. І поки під час пригадування усіх цих хитромудрих вправ та інструкцій у голові витає їх список, зі щілин пам’яті вилазять спогади. У голові починається бродіння минулого й сучасного. Очі злипаються, і кіно перемикається у віртуальний режим. Раз-по-раз може виринути якась дуже мудра думка, яку до ранку встигнеться забути, а піднімати розімліле тіло до бюрка за ручкою і папером ой як не хочеться. Тож залишаються оці всі нічні премудрості в ліжку. Скільки їх погубилося у складках ковдри, закотилося під подушку чи опинилося десь на підлозі за всі отакі ночі, які мали б тривати на підвіконнику…

Advertisements