Слухати про те, які нині молоді журналісти «ненавчені», «малограмотні», «тупі», «невиховані», «дріб’язкові», «нездатні до глибокого аналізу», «безтактовні», «грубі», «невиховані» та ще до того всього» мало п’ють» і «нема з ким сісти розігнати пляшку», уже набридло.

За шість років стажу в журці, та ще чотири – «до-трудової-книжки» накипіло, наболіло і засвербіло на язиці багато чого. Вихлюпую. Читайте і терпіть. Або не читайте. Ваше право.

…Один керівник місцевого ТБ шпетить своїх молодших працівників поза очі перед київськими колегами, як він щопланерки вчить-втовкмачує у їхні голови, аби не допускали «паркету», «безлюдних» сюжетів і всякого г…, яке пролазить у телешпарину. Не ходять на тренінги для підвищення фаховості – винні, я ж їх (Отця-Сина-Святого Духа, от вам хрест) хіба не пускаю, вони ж брешуть, коли так кажуть. У нас же дехто готовий задурно на роботу ходити, лиш би на екрані бути, «зірки», блін. А потім обсирають поза очі, кажучи, який я такий-сякий. Ой, нема вже тієї школи, яка колись була, ой, нема. Ми ж мусимо вчити писати тих, хто приходить до нас на роботу. Якби ж то була черга, то мали б із кого вибирати. А так – нема.

Правда, роком раніше чи двома ті «зірки-блін» зі скандалом ідуть із попередньої роботи, влаштовуються на нову, видають книжки і живуть повноцінним творчим життям. Але – «не-та-школа». На 20 творчих – сотня начальства з техніками. Зарплата-мінімалка, розрив між десятьма роботами, як результат – якість низька. І все через те, що «не та школа». Ну, нехай.

…Один із місцевих спиртзаводів. Відрядження. Старша за віком колега по фаху, «порішавши» приватні справи з місцевими царьками від влади та пообіцявши їм оди на шпальтах місцевої преси, завершує «круїз» районом із кількома молодими напарницями. Керівництво району на місці, старшини заводу теж. Приймальня. Фуршет. Логічно, що на спиртзаводі для частування журиків воду чи компот не подаватимуть. «Та ви пийте, пийте, чого там, не стидайтеся», – припрошує представниця« тієї» школи. «Та що з вас за журналісти будуть, як не будете пити?» – єхидно зиркає начальство району, вже встигнувши до того пустити на переробку кількаста грам спиртяка. Начальник спиртзаводу мовчить. Він – новенький, призначили кілька місяців перед цією зустріччю. Після неуспішного припрошування-підмахування народ таки пускає по колу чарки. Ми ж сидимо з якимось дивним компотом і хрумаємо салат та хлопаємо вухами. Тим часом старші, приспустивши пильність, згадують молодіть і «ту школу» – от із тим пили, з тим возились, тому давали, тому відмовляли, того задобрювали, той забагато п’є, той – замало, той – дороге вино, а той – самогон на буряці варений, ріпою запарений. «А ви погані – резюмують хором, – бо не п’єте ніякого».

Тексти-оди про супер-керівників, які п’ють і наливають, через якийсь час таки заявляються на шпальтах. Правда, до того правлені-переправлені, з купою помилок, перекрученням прізвищ. Зате – «та» школа.

…Партєйний з’їзд. Журик-політик після успішного представлення проекту електорату тягне на фуршет і додаткову розмову із замовником матеріалу (бо він, бачте, найкращий коментар дасть лише під час частувань). Виявилося потім, щоби «відмітити» і «щоби гарно писалося». Біля столу з’юрмилося кілька чоловіків та хлопчиків, котрі всі в діловій розмові про високі політичні матерії провінційного містечка. Перші тости пафосні, патріотичні й обнадійливі. Про далі – нецікаво оповідати. Журик-політик, яку видзвонюють раз одразу рідні, нарешті наважується відійти від столу і перепрощатися з присутніми, хильнувши наостанок чарку. «Ой і нап’юся ж нині, ой нап’юся…». Щоб гарно писалося, як у «тій» школі вчили.

…Перше відрядження по передплаті. Їдемо з кількома старшими колегами в район в один із навчальних закладів агітувати за своє видання. Приїхали, познимкували, побалакали. Думаю – о, зараз в редакцію, відпишуся і вернуся додому завидка. Аж ні. Цар і бог вишу запрошує нас до своєї потайної кімнати. Лігво зручне й адаптоване для випадкових та жаданих гостей. Випивка, закусок, м’який диванчик (аякже, із студентками тільки на таких і лежати, не на підлозі ж). Замість гарячого чаю чи кави тут інше «гаряче» – «горюче». «Та який із вас журналіст? – починає господар «притулку» на відмову бухати з ними заодно. – Ви в житті жодного толкового матеріалу не напишете. Де ви через рік-два-п’ять будете? Хто вас буде знати й чути?» Хор у п’ять підстаркуватих голосів на одну тему не дуже то й перекричиш, особливо коли тобі 22 і ти одна «неп’юща-якась-там журналістка-зелена». Линяти нікуди, хіба на мороз у райцентрі, що за кількадесят кілометрів від Тернополя. Старші колеги єхидно усміхаються на менторські поучення «Казанови», що «вже не може». «А скількох я тут уже …», – з гіркотою і сумом у голосі згадує він. «Не та у тебе школа», – кидає насамкінець. Колеги скрушно кивають головами. Не «та» школа.

…Моя перша лемківська ватра. Я на 5 курсі, їду готувати матеріал про фестиваль під Монастириськом. Вечір першого дня – багатообіцюяий. Один тернопільський «братія», набухавшись у зюзю, мчить за очільником лемківської общини України з окриками у стилі недорізаного когута: «Ти! Лемку! Людина приїхала аж із Тернополя, а ти і 100 грам не захтів поставити? Та я тобі дам! Та я тобі покажу! Ти! Лемку!!!» Зранку, коли ми з кількома жіночками, що куняли на лавках під зоряним монастирським небом, узялися прибирати територію від сміття, той же «акула пера», добре не відіспавшись (чи вже наново заправившись) причепився до нас розповідати, звідки тут узявся, який він супер-пупер журналіст, і перелічувати усі свої регалії. Ледве від нього відкараскались. Сівши перепочити, ми розговорилися. Жіночки приїхали з різних областей на ватру. Поцікавилися, що тут роблю я. дізнавшись, що журналіст, із круглими очима перепитали: «А у вас в Тернополі всі журналісти такі?» – й тицьнули рукою в бік пана Б., який шукав бідного Венгриновича. Добре, що хоч тут не почула «ви не з «тієї» школи»…

І таких випадків, коли тобі закидають, що ти «не тієї школи» – безліч. Так що воно таке – «та» школа? Судячи з розповідей і легенд та реальних досягнень, можна вималювати типовий лук представника «такої» школи.

Перше – він бухає.

Друге – хворіє «на передок» (чоловіки) чи «на задок» (жінки).

Третє – вміє писати «по лінії партії». Тобто завжди приплітати якусь ідеологію. Без неї – ніззя. Був комунізм — писав про комунізм. Тепер його заборонили, тому стає полум’яним патріотам і захищає на всі лади Україну. Словами. Слово – могутня зброя: з ідіота зробить царя (перевірено і доведено). А на ділі – то вже життя покаже.

Четверте – неадекватно реагує на представників інших «шкіл» або ж «безшкольних». Хамить, ображає, насміхається (що цікаво – молодь і люди середнього віку нормально реагують на ваше бажання зберегти обличчя).

П’яте — не визнає права на істинність вашої думки і вашої «школи», якщо вона не збігається з його. Тобто ви можете собі щось думати, інколи – навіть озвучити, але, не доведи Біг, назвати її правильною.

Шосте – колекціонує нагороди, грамоти, подяки, відзнаки, згадки, титули, членські квитки, автографи невизнаних геніїв, автографи свої, знимки з різними видатними й не дуже видатними людьми, а також усе, що пов’язано з його іменем. Спробуйте не вказати титул журика під його опусом, від якого лаються літредактори, і матимете геморой та ексклюзивну авторську анафему на все життя.

На фоні таких «акул пера-мікрофона-диктофона-камери» ми зі своєю «школою» і справді ніщо. Нуль без палички. «Школота».

Хай справді в нас ще немає того досвіду, який з’являється після 10-20-50 років у професії. Хай не всі приходять у журналістику з благими намірами. Хай не всі з власно визубреними дипломами – частина купує їх, платить за сесії. Хай без власної манери і стилю, які з’являються з часом. Або ж не з’являються. Хай із помилками на початках, незнанням ком і тире, русизмами й діалектизмами. Хай із мілким аналізом чи його відсутністю – не всі народжуються аналітиками, як і не всі – публіцистами.

Та через рік-другий-третій розумієш, що цю роботу можна тільки любити, бо з таким заробітком інакше стосунки з професією не назвеш. А що любиш, те починаєш робити краще, ніж спочатку. Вкладаєш душу, кілька нервових клітин чи їхніх закінчень, грам сірої речовини у тих 50 чи 150 рядків і дозу корисних репортерських навичок чи публіцистичних прийомчиків, запозичених в інших колег. І у тебе з’являється своя «школа». Своя правильна. Своя оригінальна. Своя перевірена. Така, що не ганьбитиме честь професії. Принаймні, хочеться вірити в таку індивідуальну школу.

Advertisements