Зміни помітні найкраще тоді, коли через тривалий проміжок часу дивишся на те, що було до, й на те, що залишилося після. Чи не тому люди, котрі приїжджають у міста після тривалих розлук, із подивом, осудом чи захопленням вигукують: ого, як усе змінилося.

А в той час, поки ти ходиш своїм містом чи селом, встаєш і прокидаєшся із ним, зміни проходять повз. Вони ставлять тобі підніжку на вулиці уламком цегли. Змушують обійти себе у вигляді автокарана, що несе чергову порцію цегли увись. Вони приковують на хвильку зір яскравою плямою фарби, що прилипла до штанів, коли сідала неуважно на недавно встановлену лавочку.

Зміни боляче здерли шкіру на зап’ясті, коли рукою недбало махнула по звичних перилах у старому під’їзді, а виявилося, що перила спиляли, тільки стримлять у різні боки два кілочки і на них натрапила твоя рука.

Гепнув неподалік стовбур ще одного дерева, і тепер сонце увірвалося у твої примружені очі. Мить – і зіниці прикрилися повіками, а очі потягнулися за окулярами. Отак краще, уже не заважає ніщо дивитися на плесо ставу.

Не помічаєш змін, бо вони біля тебе, у твоїй тіні, під твоїми ногами і в твоїх очах. Вони на видному місці. А на видному місці ховатися найкраще. Тут ніколи не зупиняється прискіпливий погляд.

І так день за днем. Тіні довшають, розростаються, і про те, як було колись, тобі, автохтону з кількамісячним стажем, про те, що було день, тиждень, місяць, рік тому нагадуватимуть знимки в профілі соцмережі чи недбало зроблені селфі з колєгами. І лише на відстані очей від світлини вигукнеш: «Ого, як усе змінилося!»

Advertisements