Колись мені поставили одне доволі просте питання – чого боюся найбільше. Не замислюючись, відповіла жартома, що нічого, бо вночі лазити безлюдним містом пробувала і все обходилося благополучно; блукати лісом, не відаючи, чи є там вовки, чи ні, блукала; зі страхом темряви, що родом із дитинства, впоралася, тож боятися нічого. Більше страхів на той момент не придумала, тож видала відповідний результат.

Але якось днями, розгрібаючи чергову порцію роботи, випадково зловила себе на думці, що один страх десь глибоко та й запорпався.

Страх рутини. Не знаю, як дають собі раду з одноманітною роботою інші люди, але рутина – то така трясовина, в якій топишся, роблячи одні й ті ж вигрібальні рухи. В якій грузнеш, не помічаючи того, а потім спохоплюєшся, коли вже пізно. Коли починаєш винити когось, аніж шукати причину в собі та свої інертності. Коли починаєш шукати причини, а не соломинки.

Рутина дає відчуття стабільності, яке губить поступ. Рутина дає відчуття затишку, аж до “удушшя”. Рутина дає відчуття спокою, добре, що не вічного. Але єдине в усіх цих випадках – відчуття. Вона дає відчуття, яке не є реальністю.

Якось натрапила в одній книженції “поневіряння” головної героїні, як вона боролася з усталеним режимом дня. Одного ранку дівчина вставала о 6-ій, наступного – о 6.05, через день – о 5.30 і так далі. Щодня вона експериментувала із собою. Змінювала маршрути зі школи додому і навпаки. Усе це пристосувала до свого життя і поза школою. Та врешті зрозуміла: її боротьба з рутиною, з усталеністю перетворюється у своєрідну систему поведінки, теж “рутину”, яка полягає в постійній зміні і самобичуванні.

Як боротися з рутиною… Хай над цим мучаться психологи і психотерапевти. Це їхня “парафія”. Бо самій перетворювати своє життя на суцільний експеримент немає часу. Перетворювати життя на постійну боротьбу – виснажливо і небезпечно для здоров’я. Перетворювати життя на інші різновиди поборювання рутини – без сенсу.

Сенс – у змінах, дозованих і зручних, приємних і несподіваних навіть для себе, спонтанних і непередбачуваних, імпульсивних і не шкідливих, з присмаком ванілі, кориці, перцю, паприки, а комусь – бараболі, свіжоспеченої булочки, арахісу, морозива “Пломбір” родом із дитинства, недоспілому агрусі чи яблуку. Або ж у валянні по свіжоскошеній траві, бовтанні у перші-ліпшій калабані під назвою “море” чи радісному вереску.

Просто так. Не думаючи. Щиро. І головне – несподівано. Навіть для себе.

Advertisements