Кабінетні речі мають властивість перетворюватися у невидимі. Але вони є. Їхня присутність – у заповненні простору.

Вони змушують шпортатися (ще один кабель до компа), здригатися від звуку падіння (бідні навушники), вдихати пилюку (стос листів і позаминулоторішньодавніх паперів), обминати свої персони (і де в тому кабінеті стільки крісел взялося). А ще – вдарятися пальцями об ручку дверей, яка чомусь опиняється то вище, то нижче від рефлекторного відчуття висоти; футболити смітником, який теж постійно змінює своє місце розташування, опиняючись то під ногами, то у кутку столу; закривати пальцями вуха, коли колонки починають фонити від додзвону на мобільний; розминати очі, перебігаючи очима від картини до картини, а тоді вискакувати поглядом у вікно з четвертого поверху; слухати, як вода випускає пару на кабель до стабілізатора; ухилятися від вазона-снайпера, що підступно вистрілює насінням у мій бік; повертатися у реальність, звіряючи довжину відриву з календарем; плутатися між внутрішнім і зовнішнім телефонами; шукати у стосику ручок ту, яка ще не розучилася плакати чорнилом…

Advertisements