Порпатися в чужих думках – одна з тих справ, яка викликає ностальгію, коли дивишся на спакований акуратно ящик із тією “інтелектуальною білизною”, якою ощасливлював шеф, ставлячи на листах твоє прізвище і дату отримання конверта, інколи з помітками «до друку», «з’ясуй, що хоче», «перевір факти» і т.д.

На початках робота з листами лякала. Зі своїми текстами було важко розібратися, ставити де треба не тільки коми й тире, а й розкладати по поличках факти і стежити, аби в кінцевому результаті вся ця словесна ліпнина мала більш-менш логічний вигляд. А тут доводилося бабратися у 99,9 відсотка випадків із зовсім невишуканою розхристаністю, що інколи йшла в парі з анархістським почерком.

Листи нагадували чимось мої перші опуси, які теж не трималися купи, не були єдиним синтаксичним цілим і вперто ділилися на підтеми, які в ході писемної розповіді обростали новими словами і множилися та ділилися, як амеби. Слава Богу, що у більшості випадків об’єктом редагування була прозова робсількорівська публіцистика. Невибагливі думки для таких же невибагливих (чи то пак вибадливих) читачів. Тоді я бавилася у літредактора, згадувала теорію із курсу редагування і шаманила. Незважаючи на заборону (хоча чи існувала така насправді?) мазюкати листи читачів, я малювала олівцем номери навпроти мало не кожного абзацу, складала тему до теми, ледь перекреслювала цілі абзаци, а то й сторінки у випадках, коли автор був неабияк щедрий на розлогі описи, роздуми і купу зайвих риторичних питань. Із часом ці вправи почали подобатися, особливо в той час, коли не було ідей для написання власних текстів. Я могла півдня просидіти над одним конвертом завтовшки чи то в два листки, чи десять, списаних нервозним кривим почерком.

DSC_0215Первинне бажання передавати мало не дослівно чужі думки пропало, коли після першого модохання, переглянувши наступного дня на свіжу голову “відредагований” лист зрозуміла, що не все може бути “публікуєме”, а читач не завжди має рацію і не всемудрий та обізнаний. Відтак університетський догмат про редагування прямої мови розбився об практичний журналістський атеїзм. Я вирішила дозволити собі порцію власного підходу до подачі листів. Так у них почалась “перебудова”. В оригіналі вступ міг удостоїтися кінцівки в остаточній версії чи, що гірше, делет-нападу. Речення сунулися місцями, слова в тих реченнях — також. Редагування почало нагадувати гру із пазлами. Можна було би спростити життя і зекономити час, переписавши усе своїми словами. Але азарт на початках не давав цього зробити, а заглушити його не було чим – досвід тільки приходив.

DSC_0205Судячи із реєстру листів, першу порцію я отримала 14 липня 2010-го. Адмін, що вів сайт, акуратно реєстрував усі “легальні” листові надходження у вордівському документів. Хто, звідки, коли і кому… Згодом пішли листи і поза реєстром – автори інколи приходили до редактора, тицяли свої опуси, а він декого перекидав мені. Бувало, що дехто одразу прямував у мій кабінет. А бувало, що потрапляв зовсім випадково, переплутавши двері, та все одно вдало. На початках після публікації ці папери летіли у смітник, але потім мені спало на думку складати їх на окрему купку.

Листів клаDSC_0212сичних, у конвертиках, смачно запльованих і перемацаних дбайливим поштарськими руками, що часто лишали оригінальні сліди, спочатку було зіпхано на одну з полиць, відвойовану в екс-сусіда по кабінету Мих-Миха. У день, коли мене переселили на 4 поверх до Ониськіва, а його, з огляду на вік і заслуги, – на 3, після перенесення компа і всіх кабелів та писульок, я взялася мостити місце на полицях. Михайло Михайлович залишив чималеньку “спадщину”, яка ще й донині припадає пилюкою на двох полицях і чекає переходу до архівної вічності. Я тоді попросила дозволу хоча би звалити це все в одну купу, до кращих часів. Він пообіцяв, що невдовзі забере, а мені після маленького перевороту на новому місці вистачило уже того простору, що з’явився.

DSC_0222Отож листи спочатку гуртувалися на одній купі, яка росла що два тижні. В один прекрасний день, вільний від газетного натхнення, мені закортіло побавитися у перфекціоністку і згрупувати все за алфавітом. Правда, до ідеального завершення задуму – згрупувати не лише за абвгдейкою, а й у межах однієї літери посортувати аналогічно всі листи – діло не дійшло. Вірніше, терпцю не вистачило. Однак перша спроба класифікації того добра вдалася, тож тепер, підправляючи чергову порцію читацьких одкровень на політичну тематику, я вже знала, що при потребі відшукати автора знайду його за півхвилини, а не копирсатимуся спочатку у загальному файлі реєстрації, а тоді у своїх завалах.

Річ у тім, що якось один упертий читач не побачив свого допису в середовому номері і взявся колупати редактора. Мовляв, чому лист не пішов до друку, я передплатник, маю право і т.д. Оскільки лист, як з’ясували, розмітили начебто на мене, я вийшла крайньою за недогляд. Після кількагодиннDSC_0210их пошуків виявилося, що матеріал таки пішов, правда, у п’ятничному номері. Тож тепер претензії були до дядька.

Загалом курйозів із дописувачами було багацько. Якось один чоловічок, що підписувався «позаштатнім корєспондєнтом» (правопис збережено) газети, приніс у редакцію текст про лікарів. Починався він із того, які погані нині лікарі, беруть хабарі і не виконують добре свою роботу. Тоді, здається, йшлося про складну економічну ситуацію в країні, опісля було кілька абзаців про сякого-такого Ющенка, далі дядько вказував прізвища кількох лікарів із пологового, що начебто при родах впускали дітей на бетонний піл і діти ставали каліками, а то і вмирали. Завершувалося це розповіддю, як автор потрапив у госпіталь для інвалідів, як там гарно його лікували гряззю і як він хоче подякувати такому-то лікареві за поміч.DSC_0221Я тоді сиділа на третьому поверсі. Вахтер повідомив, що до мене відвідувач. Готувалася вислуховувати спічі про політику, коли дядько постукав у двері і повільно відчинив двері. Він пересувався із палицею, сказав, що на війні йому роздробило колінні чашечки, лікарі виявилися непрофесійними і так залікували, що чоловік не зміг тепер зігнути коліна. Дядько довго розказував про свої біди, коли ж він пішов, я узялася до тексту. Як жартую у таких випадках, на очі потрапив “руско-польско-українский” допис, слово через слово у якому доводилося розшифровувати, порівнюючи схожі букви в інших словах, а потім ще перекладаючи на літературну мову. То був жах на півтижня роботи. DSC_0209В результаті із кількох списаних аркушів паперу “позаштатнього корєспондєнта” я витягла нещасних тридцять рядків для публікації, і то тільки в тій частині, де автор дякував за лікування і грязь. Через кілька тижнів після виходу того листа я, не передчуваючи нічого поганого, копирсалася в іншому листі, як тут відчинилися і гримнули об стіну двері мого кабінету. На порозі постав уже згаданий дописувач, “позаштатній корєспондєнт”. Він непорушно стояв, рухав вилицями і немигаюче дивився на мене, обіпершись на палицю однією рукою, а в іншій стиснувши пожмаканий пакетик. Перед очима мигнули сторінки з його допису, і я втиснулася в крісло, готуючись до того, що він запустить тією палицею за таке “редагування”. Дядько посунув на мене. Мовчки. Я сповзла по кріслі вниз, так що підборіддя уже стриміло над столом, і я вже навіть прикинула, чи встигну шмигнути під стіл, коли що, як тут чолов’яга видав: “Я читав. Ви дуже добре підправили”. І гупнув перед носом на стіл той зіжмаканий кульок. “То вам”. А тоді почовгав до дверей. Зеленому “літредактору” “позаштатній корєспондєнт” приніс зелений виноград…DSC_0211

…Листи з росіянізмами – то ще півбіди. Гірше, коли це єдине, чим той лист запам’ятовується. З-поміж сотень перебраних і перечитаних можна навіть класифікацію розробити, незважаючи на те, що кожен автор особливий і пише інколи “по-особливому”. Листи бувають у конвертах, купленими на пошті, і склеєних власноруч; бувають без конвертів, принесені у файликах; бувають друковані і писані, причому писані спільно з автором у редакції, а також надіслані через інтернет; бувають навіть відксерені, коли автор залишає собі оригінал, а на копії ставить тільки свій підпис. Щоправда, мені траплялися випадки, коли і підпис ксерили. Листи бувають акуратно написані або з анархічним почерком. Пригадую покійного Василя Панчака із Заліщик, листи якого упізнавала, навіть не читаючи, чий і звідки: чоловік не просто підписував, він малював усі букви і цифри на конверті.

DSC_0206

Бувають листи зі світлинами, газетними вирізками чиїхось або своїх опусів, уже десь надрукованих. Одного разу автор надіслав свій віршик, вимагаючи опублікувати в такому стані, яким друканула його районка. Оскільки вірш був «смертельно хворий» і потрапив у руки з діагнозом «силабо-дистрофіка», у друк він не пішов узагалі.

Бувають листи прозові і віршовані. Бувають від чоловіків і жінок, від дітей і дорослих. Днями, перебираючи їх, натрапила на лист нині уже студентки, у якої була керівником практики. Дівчина тоді навчалася в 11 класі і тільки мріяла про вступ на журвід. Нині вона і тут, і на фізматі. Коли я скинула їй через соцмережу фото листа чотирирічної давнини, вона здивувалася. Писала, як тішилися вдома, коли лист опублікували. Думаю, навіть десь зберігаєтьсDSC_0221я той примірник газети, хоч і припадає пилом.

Бувають листи-відгуки і листи-продовження. Бувають маленькі, а бувають великі. Бувають тоненькі, коли всередині – один аркуш, вирваний із зошита, а бувають і тлусті. Бувають листи, написані на чистому папері, на листку у клітинку, в лінійку, а якось трапився лист на папері із зошита у косу лінійку, як для дошкільнят, що тільки вчаться писати перші у своєму житті літери.

DSC_0220Бувають листи, написані на цілих аркушах, а бувають на огризках. Бувають написані з одного лиш боку, а бувають із обох, причому на першому внизу інколи пишуть: “Див. на звороті”.

Бувають листи, написані олівцем, червоною ручкою, а також фломастером ще й зі вставками, приклеєними до країв листка. Бувають анонімні, колективні, із проханням не вказувати ім’я чи прізвище або ж адресу. Бувають листи, які починаються словами “Я ніколи не писав(-ла) листів до газет. А це – вперше…”, а бувають із фразами “Я ваш постійний читачі і дописувач”. Бувають навіть телефонні листи. Якось до мене звернулася DSC_0219жіночка, тернополянка. Назвала прізвище, перепитала, чи це я і почала розповідати. Про те, як їй болить Україна, як набридає дивитися всі ці брехливі ток-шоу а-ля Шустер, Кисільов, як переживає на Крим і чому хоче зняття депутатської недоторканності. Скрипучим повільним голосом вона щоразу переповідала своє ставлення до політичного життя країни, вплітаючи у кількахвилинні розповіді щось про себе, своє життя, про те, як важко їй писати листа, бо ж у мене, певно, немає часу вислуховувати всі ці її балачки, про скарлючені руки і неслухняні ноги, про те, як важко діждатися, поки хтось купить їй хліба, не кажучи вже про те, аби піти на пошту і придбати конверт. Тому вона просила записати її, хай і короткі листи-розповіді про наболіле. Уже рік, як вона не дзвонить. Не залишила і номера, щоби зателефонувати їй.

DSC_0218Бувають листи добрі, а бувають і сердиті. Останніх чомусь більше. Бувають ті, що написані вперше до газети, а бувають уже впізнавані за почерком автора. Бувають сумні і тужливі, а бувають і веселі. Бувають грамотні і неграмотні. Бувають цікаві і нудні. Бувають від авторів зі званням і без звання, щоправда, останні своїми текстами тішать більше, хоч і не хизуються десятирядковими регаліями. Бувають листи, що хочеш на них відповісти тільки своїм листом, а бувають і такі, які вимагають від тебе відповіді, навіть коли ти не хочеш і слова зронити назустріч.

Бувають листи рекомендовані, бувають важливі і не зовсім. Бувають листи із безліччю факDSC_0217тів, де треба перевіряти кожну цифру і прізвище, а бувають із безліччю емоцій, які варто фільтрувати. Бувають листи з лайкою, бувають без неї. Бувають із проханням виправити помилки, а бувають із вимогами не чіпати нічого. Бувають листи, на конвертах яких малюнки цікавіша, аніж тексти всередині. Бувають листи цензуровані, коли дописувач старанно замальовує якусь сказану фразу, або ж неоковирно перекреслює абзаци. Бувають листи-плагіати. Якось дядечко вручну переписав кілька розділів із книги Павла Штепи «Московство», і вказав себе автором, а потім довго тероризував редакцію вимогами опублікувати ЙОГО лист. Плагіат пройшов би непоміченим, якби не один прокол: горе-автор у підводці на один абзац наробив купу безглуздих помилок, а решта тексту була напрочуд добре написана. Щось смикнуло мене поритися по нету в пошуках джерела такої «грамотності» і за кілька хвилин вийшла на книгу Штепи. Відіславши автору трошки злосного лDSC_0216иста, донині маю спокій із його плагіат ними штучками.

Бувають листи із вітаннями, а бувають із наріканнями. Бувають листи-спогади, листи-зізнання, листи-заклики, листи-скарги, листи-подяки, листи-освідчення, листи цілісні і недописані, листи-сповіді, листи-звинувачення, листи-обурення, листи-наклепи, листи-роздуми, листи-жарти; листи-романтики, листи-шизофреніки, листи-маразматики, листи-дурники, листи-насмішники, листи-дотепники, листи-жартівники.

У деяких доDSC_0214ля полягає в тому, щоби потрапити, наприклад, мені, на очі і безслідно зникнути, в інших ця доля відбирає частину списаних аркушів і віддає шпальті, ще іншим щастить майже цілими та неушкодженими пройти чотири кола пекла (журналіста, що готує, літредактора, коректора і чергового) і постати перед читачами. Рідко який лист долетить у первозданному вигляді до шпальти.

У деяких листах вишукую перли і готую добірку для гумору. Із деяких римованих доводиться готувати мікс найкращих строф, бо повністю дDSC_0213авати до друку було б неповагою до читачів, які вміють краще писати, але чомусь не завжди пишуть. Так, ідеальних авторів, хоча ні – авторів, котрі прагнуть до ідеальної подачі свого тексту, мені не траплялося. Можливо, колегам пощастило більше. А можливо тому, що політика – така сфера, де ідеалам заборонено існувати. І різного ґатунку бздури вихлюпуються на папір, а політично стурбована особа уже спішить представити їх світові.

Не знаю, з якою метою люди пишуть листи до газет. Я б не писала ніколи. Судячи з пояснень, викладених у текстах чи оповіданих під час зустрічей, дописувачі переслідуються різні мети: а) діляться думками та емоціями бо ні з ким поділитися; б) шукають віртуальних однодумців; в) шукають реальну підтримку (одна тітонька писала листи-скарги, думаючи, що журналісти “скличуть комісію” і “вирішать усі її проблеми”). Це з тієї категорії, що “зізналася лічно”. Судячи з деяких текстів, багато шукають можливості для підняття самооцінки і потреби доводити комусь щось. Чи собі.

DSC_0207Можливо, щось пропустила з тих сотень перегортаних, перечитаних, перебраних на комп, відредагованих, переписаних і переримованих, які потрапили в руки. Бо кожен лист по-своєму особливий. Чи то мудрістю, а чи дурістю. Всього й не згадаєш. А кільки ще ненаписаних і особливих, про які хотілося б дописати сюди, ще ляжуть мені на стіл. І скільки таких ще буде, які напарник покладе перед носом, а я, глянувши на прізвище, змучено закочу очі. Чи навпаки.


Трошки статистики (від 14.07.2010 до 31.12.2014)

Зареєстровані листи:

2010 2011 2012 2013 2014 Всього
34 117 140 105 150 546

Перебувають в архіві:

Отримані листи (конверти): 444

Кількість авторів: 234

Опубліковано: 367

Отримані листи (без конвертів): 111

Кількість авторів: 82

Кількість анонімних листів: 16

Кількість колективних листів: 45

Кількість електронних листів: підрахунок не проводився

Всього: 657 листів.

За алфавітом (із наявних в архіві) : класичні2 без конвертів: 3по районах:

1

Advertisements