«Шо ви мені будете розказувати! Тре воєнний стан! Тоді ми переможемо Росію! Воєнний стан — і крапка!», — галасувала на півзали в Тернопільській обласній раді на одному з останніх пленарних засідань якась жіночка, коли депутати дійшли до розгляду питання про звернення до керівництва, аби воно запровадило в Україні воєнний стан. «Мобілізація вбиває! Скільки можна воювати! Люди гинуть! Економіка падає!» — тролять уже не знаю скільки часу такими закликами відвідувачів у «Одноклассниках», «Вконтакте», Facebook та інших соцмережах Проня Прокопівна з Києва, «Саша Бистрий» зі Львова і чисельна армія їхніх «однодумців». «Гвалт! Історію України забороняють в університетах! Україна загине!» — з іншого боку волають вишиватники-шароватники, вгризшись вставними щелепами в указ міністра освіти і науки Сергія Квіта, яким скасували обов’язкове вивчення української мови, історій України та української культури, а також філософії та іноземної мови на всіх факультетах і спеціальностях університетів. Ці дві топ-теми, які останнім часом гіперактивно мусолять у мас-медіа різного штибу «експерти», наштовхнули на роздуми про одну біду, якою слабує українське суспільство. Жартома назву її синдромом Всезнайка.

Вірус цієї хвороби закрадається у голови дітей зі шкільної програми, що рясніє розмаїттям предметів, чимало з яких майже ніколи не затребувані у житті. Згодом він простягає свої отруйні щупальця у розклад занять вищих навчальних закладів. Загальмовує розвиток синдрому входження у професію. Робота дезінфікує вірус, і він угамовує свої апетити. У багатьох він не прогресує, в інших набуває доброякісної форми, ерудиції, а от частині уражених не щастить і в них розвивається синдром Всезнайка. Людина вважає себе експертом якщо не у всіх галузях, то мінімум у двох, про які щось десь та й чула. Біда лиш у тім, що такий Всезнайко не хоче розбиратися в темі чи проблемі глибше, не хоче вивчати її зусібіч, а обирає одну вподобану ідейку і носиться з нею, як із писаною торбою, поширюючи свою хворобу від однієї голови до іншої. І спробуй-но тут стати на дорозі.

Чим небезпечний синдром Всезнайка? А тим, що все більше народу починає сповідувати принцип «не ділом, а словом». Результати вигулькують на світ білий мало не щодня — у боротьбі з вітряками апологети одноокої істини відволікають увагу натовпу, що споглядає, від реальних бід своїми істериками, ще й умудряються пхати палки в колеса тим, хто намагається щось робити.

Ви помітили, шановні читачі, що чимало «роз’яснень на хлопський розум», як треба робити, щоби було краще, найчастіше надходять від людей, котрі насправді в галузі, яку критикують, не тямлять ні на йоту? Я згадала вище дві топ-теми, якими в останні тижні був завалений інформпростір України. І коментарів на них від «аналітиків» та «експертів» — хоч греблю гати. Та й шкоди для суспільства, яке не знає, кому вже вірити, більше, аніж від тролів. Тролі, що заробляють немале «бабло», тільки сіють кукіль, а от розсівають паскудне насіння на благодатному грунті, на жаль, як показує практика, диванні революціонери із синдромом Всезнайка, яких носить українська земля. До речі, скільки адекватних оцінок щодо війни на сході чи ініціативи Квіта вам потрапило на очі? Пальців на руці не забагато буде, щоби перелічити?

Тема перша — війна. Після того, як українці запідозрили нездоровий потяг керівництва України до мирних планів і зростання кількості вантажів-200 всередині держави, народ загомонів — щось тут не так. Ситуацію підігріли розповіді хлопців, що поверталися на ротацію, про свої командирів. Там зрадили, там наказ вчасно не віддали, там мізків не вистачило толковий наступ-відступ зробити. На додачу вибори почалися, і частина політиків вирішила попіаритися на війні, принагідно обталапуючи брудом для годиться військових. Перцю додала картинка на ТБ — ось вам кишки у лівому кутку екрану, а ось відірвані ноги в правому, а осьдечки обурені коментарі за кадром, а на весь екран вирви від бомб, відра сліз і спалахи вибухів. Потім накотилися нові хвилі кремлівської пропаганди з українською мережею розповсюджувачів. Решту ж небилиць народна фантазія витворила сама. Вуаля — картина в нас вийшла крутіша, аніж «Герніка» у Пікассо. А на десерт путінські тролі подали «антимобілізаційний фреш». І ось уже деякі громадські діячі, журналісти, літератори, співаки, «ряжені» «солдатські матері» з регіоналівським замурзаним квитком у кишені включили в собі пацифістську кнопку і заволали: «Не дамо синів на війну!» І частина люду повелася на провокацію. Як бонус нам — затія з воєнним станом, треба його чи не треба. І з-поміж панічних коментарів всезнайок на цю тему загубилися адекватні, фахові репліки юристів і військовиків, які ризики і блага від того воєнного стану. Так ми заблудилися серед трьох сосен.

Тема друга — освіта. Через одну реформу нині гризуть міністерські кісточки прихильники українізації. Найцікавіше, що, судячи з їхніх істерик у мас-медіа, позицію міністра вони вочевидь не читали. Сумніваюся, що і в суть реформи, через яку вигулькнув відомий наказ Сергія Квіта, узагалі мало хто з коментаторів-всезнайок вник. Зауважте — «фахівці» посипають голови попелом через вилучення історії України, згадують рідше про безталанну долю української мови. А окрім цих предметів ще три випало з переліку обов’язкових. Певно, палких шанувальників філософії та культури в нас мало, а тих, хто молиться на іноземну мову, — узагалі мізер. Воно й зрозуміло — завчити двадцять історичних дат простіше, аніж ознайомитися із суттю вчень топових філософів найпопулярніших філософських напрямів чи опанувати всі різновиди часів, припустимо, англійської мови. Вникнути в те, що систему української освіти треба міняти кардинально, і то починаючи від першого класу, нашим коментаторам-всезнайкам не під силу. Звісно, трапляються серед пустоцвітних коментарів толкові. Бо ідеальна реформа освіти — це утопія, тому критика і пропозиції життєво необхідні. Але критика — конструктивна, а пропозиції — з розумом.

«Фахівці» турбуються, що студенти деградуватимуть, якщо у вишах не вивчатимуть українські мову та історію. А чи не простіше закласти потужну базу у школі, аби у ВНЗ не вчити все по другому колу, щоби студенти не ходили на лекції і практичні з цих предметів, лиш би «зарах» (задурно чи за гроші) у заліковці дочекатися? Що втратимо? Деякі викладачі — хабарі, а студенти — знання не за спеціальністю, що вивітрюються після першої ж сесії? Бо і справді — нащо, до прикладу, хірургу історія? Хіба вам легше стане від того, що він цитуватиме «Країну Моксель» чи «Україну для українців», коли ви лежатимете на операційному столі, а потім у пориві переживань за Україну зашиє у вашому нутрі ножиці чи забуде шматок вати? Реальні факти, до речі. Якщо вибирати між лікарем, який проштудіював українські літописи в пошуках історичної правди без російських міфів, та не вміє скальпеля в руках тримати, і лікарем, що окрім того скальпеля нічим не цікавиться, зате ставить на ноги безнадійних, то я виберу останнього. А ви?

У будь-якій проблемі є мінімум дві точки зору. І проблема носіїв синдрому Всезнайка в тому, що вони вперто не бажають знайомитися з тією думкою, яка їм не подобається, або ж невідома. Звідси маємо беззмістовні ток-шоу а-ля «Свобода слова» та їм подібні, де запрошені під час перепалок нагадують Грай — таких же однооких охоронців політичних горгон, кожен при своїй обмеженій думці. І своєю необізнаністю заражують мізки глядачів. А тоді баталії починаються в народі.

Знати багато і думати, що знаєш багато, — різні речі. Допоки останнього добра в нас не стане меншість, доти всезнайство псуватиме хороші починання. Легше розказувати, якими мають бути політики, чиновники, генерали, шепотіти, хто як краде наголошуючи «А я всьо знаю», аніж зробити конкретну справу, від якої мальованого зла стане трішки менше. Прийти, наприклад, на медогляд і не дати хабар. Прийти на дільницю і показати дулю агітаторові зека, що пропонує вам купюру. Відмовитися від обіду взамін за геніальну рецензію на паскудний художній твір. Бо ці та інші здавалося б дрібниці за неповних три десятки років спричинилися до нинішнього страшного параду цинкових бронежилетів, у які вдягнули і продовжують одягати кращих синів нашого нації.

Advertisements