Вперше в Київ мене занесло три роки тому. Їздила на наукову конференцію з психології. Шось там балакала, фотографувала. Опісля приїхала, виклала на клавіатуру враження.

Сон. Станція «Київ»

Хлюпання носом – не найкращий привід пертися до столиці. Тим більше взимку. Тим більше самій. Але нічого. Зобов’язання взято, квиток придбано, компутер на роботі вимкнено, шефа попереджено. Можна їхати.

Андріївські вечорниці в прес-клюбі довелося прогуляти. Поїзд їхав о 22:42, тож із дому довелося вибиратися близько девятої вечора. Останньої маршрутки так і не дочекалася: коли я причимчикувала на зупинку, «Івачів Гор.» тільки попер на Плотичу. Що ж, постою, провітрюся. Хоча яке там провітрювання. Горло затягнуло пеленою з голок, в очах відсвічували зіркам сльози. В носі кайфувала не по зимовому активна відлига, тож доводилося щоразу вгамовувати її бажання повиснути під моїм носом бурульками носовою хусточкою.

Неподалік магазину, що вже закрився і тільки світився від фінансового щастя новорічними лампочками, зупинилося таксі. Висадило на бруківку якогось чолов’ягу і поволі взялося трюхикати н Тернопіль. Я махнула рукою. Водій пригальмував.

– Скільки в Тернопіль?

– Та сідайте за десятку. Ви ж мене не викликали.

Вмостилася на задньому сидінні, хоча полюбляю сідати спереду і слухати клацання закльопки ременя безпеки. На цей раз я в товстій куртці, якій не до вподоби мої вимріяні процедури.

До шостого магазину веземося хвилин двадцять. Засніжена дорога не дає колесам розігнатися і вони час од часу пробуксовують в цій зимовій каші, чомусь не приправленій комунальними господарями сіллю. Або хоча би піском. Під’їжджаємо до світлофору. Я розраховуюся і вивалююся на тротуар. До від’їзду залишається півтори години і я поволі топчуся до залізничного вокзалу пішачком: так тепліше й цікавіше.

Вокзал гуде мов вулик. Банально, але правда. Незвично мені, сільській людині, спостерігати, як люди по мурашиному копошаться біля кас, час од часу бгають в туалет чи змінюють один одного на кріслах. Усі щедро обкутані, з пакунками, сумками, валізами, шматяними мішками, з газетами, кросвордами в руках або з вічно падаючою на груди сонною головою. Міліція спати не дає.

Поїзд припиркав піводинадцятої. Ще раз перевірила свій квиток. Вагон. Місце. Час прибуття. Тепер можна спокійно віддати провідниці й шукати своє сідало.

Дістала до нижньої полиці. Хоча зараз це не полиця:два кріселка і столичок. Такий, що одному розкластися з хавчиком якраз в місце. Завалюю на столичок два своїх рюкзаки, завішую куртку і все своє обмундирування і втуплююся у вікно. Хоча ні. спочатку в телефон. Треба наставити будильник. А тоді – вікно.

Поїзд рушає. Хвилин ще двадцять у вікні промелькують будинки, вагони, дерева, ліхтарі, а потім ми поволі занурюємося в ніч. Провідниця розносить білизну. Блимає і помалу тьмяніє світло у вагоні. Пора дрімки. Якось упоруюся зі своїм розкладним ліжком, стягую з верхньої полиці матрац, одягаю подушку, роззуваюся і перекидаюся на бочок. Благодать. Тепло. Заколисливо. Як у колисці. Вагон похитується і стугонить. Можна подумки готуватися до конференції. Адже один сон – і ти в Києві.

**************

Сну, повного, неперервного, спокійного, не було. Чи то колеса намяли йому боки об рельси, чи його витрясло кудись із вагону, але нормального сну не було. Він час од часу зазирав мені під подушку, в кулак, терся об підвіконник, але не хотів довго залишатися. Тікав, як тільки закривала повіки. Може, боявся темряви? Світло чимраз тьмяніло. Правда, розгледіти прохід по вагоні очам вдавалося.

Якось дочекалася ранку. Четверта година. Ми приїжджаємо в 6:13. ледве не проспала. Провідниця поторсала за плече: «За півгодини будемо в Києві». Зриваюся на ноги. Скласти і здати білизну. Скрутити подушку і матрац. Закинути на полицю. Привести свою фабрику мівіни до порядку. Ага, і заглянути ще раз у дзеркало, аби часом на носі де кров не залишилася: повітря у вагоні сухе, вночі притиснув кашель і напав нежить. Довелося відбиватися хусточками. Зараз вони майже усі мокрі. М-да.

Кров із носа таки пустилася. Київське повітря було аніскілечки не вологіше за вагонне. Довелося забігти в туалет і по бабратися у холодній воді. Тепер вже краще. Ніс почервонів – вода його збудила. Руки, правда, посиніли і тепер спочивають у кишенях штанів. Ну, а я свій тулуб закинула на якесь крісло. До девятої години у мене ще є час. проваландавшись трохи на сідалі, підводжуся і йду шукати місце для сніданку.

Зелений чай у чотири гривні. Майже півлітри то для мене коняча доза. Але нічого, пробуватимемо столицю на смак. Жорстка. Треба до неї чогось пом’якшуючого. Наминаю в додачу свої плотицькі (навіть не тернопільські) бутерброди, але від того чай не смачнішає. Фігня повна. Допиваю. Залишаю на дні осад і відношу в смітник. Біля столика уже крутиться якийсь бомж іі щось мимрить у мою адресу. По єврейськи відповівши на його дурнувате питання продовжую трапезу. Тепер уже зі своїм чаєм. Чи то кавою. Так і не можу розсмакувати, що ж мені налили вдома в термос. Але ні. То кава, якої не дуже полюбляю. Хоча в порівнянні з чаєм – то таки нектар.

Маю ще годину. Натягую на вуха шапку і починаю вивчати приміщення залізничного вокзалу. Так, ліворуч і праворуч від ескалатора – зали очікування. Вгору, на другий поверх – вихід на платформи, а заодно вихід до кіосків з різною продукцією – інтелектуальною і земською, тобто поживою для шлунку і мізків. Разів три катаюся на ескалаторі. Цікаво. Тепер, після лікнепу, можна вирушати на пошуки потрібної вулиці.

Колишня вулиця Комінтерна, яку мені вибило в гуглі, виявилася вулицею Симона Петлюри. Одразу згадався тернопільський БАМ. Йду вгору. Перепитую, як знайти вулицю Жилянську, але народ, як і я, теж тут або вперше, або не за тим маршрутом прямує кудись вперед. В одному з підземних переходів вулична торгівка українсько-російською говіркою пояснює мені маршрут. Терпляче, усміхаючись. Повертаюся назад, поволі віднаходжу потрібен мені провулок, потім знову на вулицю, опісля доходжу до пункту призначення.

****************

Жовтий будинок Інститут психології Роменця. Зараз десь двадцяти дев’ять, заходити  будівлю не хочеться, тому бреду вздовж вулицею. Прямо… Прямо… Будинки не ах, єдине, що незвично, так це постійна багатоповерховість. А тротуари як у Тернополі порепані та заклеєні бруківкою, так і ту. На деревах, що біля україно-польського посольства, омела гірляндами всіває гілки. Китиці… Охорона прищурюється до поодиноких перехожих, визирає крізь масивні поручні огорожі, але я ще на підході встигла кланути фотиком і захопити шматок прапора польської держави. Ех, шмат пів батьківщини… М-да. Повертаюся назад, уважніше заглядаю під ноги і натрапляю на ворон. Вони скрізь однакові, правда, тут не бояться ковзати на лапках за метр-півтора від людських ніг. Сміливі.

Інститут ще спить. П’ятниця дається взнаки – перед будинком ні душі, хоча годинник показує за 5 хвилин дев’яту. Заходжу всередину. І потрапляю в совок. Покрита колишнім а-ля паркетом підлога стерлася, плівка паркетова порвалася, і тепер тільки прогнилі дошки визирають з-поміж шпарин. Вахтерка так і не годна второпати моє питання. Щось пояснюю їй про конференцію. Напівкриком. Українською. Жінка хитає головою і відповідає російською – Нє, знаю нічого. Я піднімаюся на другий поверх і йду шукати хоч якесь начальство.

За дверима чути голоси. Білі, помальовані старі двері. Точно такі, як у мене вдома валяються десь на горищі. Відчиняю. Ні, ще треба почекати, пояснює лаборантка. Реєструвати почнуть через декілька хвилин. Тому виходжу в коридор і починаю продувати ніс.

Після всіх процедур направляюся в кабінетик. Якийсь дядько у дивакувато вишитій сорочці розпитує мої прізвище та імя, щось обдумує про себе, хитає головою і веде заповняти якісь папери. А до того моменту довелося зловживати службовим становищем і вишукувати тому чоловіку номер мобільного якого науковця. Дотепно вийшло.

Здаю гроші, внесок, віддаю диск, переписую туди статтю, отримую жовту папку, бейджик (хоча ні, його ми розібрали вже перед початком засідання секцій), витягую фотоапарат і йду клацати. Знайомлюся з якоюсь аспіранткою з якогось там університету, якимись чуваками з Ніжина, фотаю Куєвду (царство йому Небесне, поховали 28 січня, то був директор Інституту), збираю контакти і клацаю, клацаю, клацаю.. Папараці. Що тут скажеш.

Запланована на 10-ту конференція починається в 11-ій. Ми встигаємо перекусити чайком, канапками, цукорками і направляємося в актовий зал. Підпертий всередині якимось пофарбованим залізяччям, він нагадував колгоспну контору. Зі шматяними кріслами, облупленими, подертими… О Тернопіль! І де ж ти, аристократе. Глузливо звучить, але факт.

Тріскотіли науковці про історичну пам’ять до пізнього обіду. Говорили про все і ні про що. Приїхав навіть Мушкетик, щось там про козаків казав. Приїхала і молода співачка, виконувала композиції далекої української минувшини. І лише після того, як Куєвда показав свою розвідку про історичні корені і символи українського народу, ми нарешті пішли їсти. Без сто грам не обходяться навіть науковці, ці світлі голови…

Секційна робота почалася після четвертої. З тривогою заглядаючи на годинник (мені о 20.42 на поїзд), якось дослуховувала розтікання слів по актзалі. Добре, що з моєї секції приїхало мало народу. виступила першою. Дали ліміт 7 хвилин. Не вклалася і то не дивно. Робота трохи об’ємна. Ніжинський меценат пробував акцентувати увагу на якихось недоліках матеріалу. Довелося ще раз нагадати тему і мету статті. Заткнувся. Потім почав про ЗМІ розпинатися. Присадила другий раз. Почалися наукові дебати і нас зупинила керівник секції. Потім виступав Ніжин. Чесно, то тільки один викладач зацікавив своєю монографією про міфи довкола постаті Анни Ярославни.

Секція завершилася десь біля сьомої… Можна було б згадати, як один викладач взявся на ходу перекладати з німецької виступ Ангели Меркель. Правда, що то мало до української історичної пам’яті, я своїми тернопільськими провінційними мізками так і не доглупала. Вечеряли ми рештою фруктів, канапками, горілкою, вином і коньяком. Мені, як завжди, з чаєм було тепло, а горлу – комфортно. Так  не дочекавшись завершення забантую, подалася на вокзал.

… І все таки вечірній Тернопіль красивіший… Здалеку блимав вогнями поїздів вокзал. А автівки стояли, припарковані до тротуарів, на узбіччях продавали кури-гріль, жіночки сиділи на сумках і пропонували всім перехожим придбати молокопродукти… Стихійна торгівля.

Добре зранку вивчивши вокзал, тепер уже чеберяла на другий поверх. От би не прогавити поїзд. Ні платформи, ні оголошення. Тільки щось польською кричить жінка через колонки: Пшемишль, Вроцлав… А мені тіко на Вроцлав. Нема. В той бік тільки Перемишль. І номер 51. Будь-шо-буде. Йду на 13-ту платформу.

Провідник стояв, зіскулившись від зимового подиху вітру. «Ану гляньте, чи мені до вас, чи десь далі бігти», — протягую квиток. «До нас», — без емоцій відказує дядько і я заскакую в теплий вагон. Знову під вікно. Але цього разу — наверх. О, добре, хоч висплюся нормально.

Сусід по сідалі — уже й не пам’ятаю, звідки… Не тернопільський, сільський дядько років під 40. має в селі поблизу райцентру ставок, вирощує рибу. За мальком їздить до Івано-Франківська. В Києві має квартиру. На січень збирається до рідні в Чехію, але в посольстві затримка з візами. Дружина, двоє маленьких дітей і старша хвора не ходяча дочка. Ми балакали десь годину. А потім розлізлися по місцях і вклалися спати. Сон приходив і ненадовго покидав. Напевно, бігав у туалет.

Провідники торсали за плече: «Через 10 хвилин будемо в Тернополі». Зриваюся на ноги, забуваю, що сплю на другому поверсі і гепаюся в металеву решітку. От і пам’ятний знак залишиться… Одягаюся, взуваюся, застеляюся, чепурюся, закутуюся, кидаю в писок стрепсілс, бо хрип заважає нормально дихати. Ніби усьо. Поїзд тормозить. Народ вишикувався у чергу до виходу. Виходимо. Біля паркану зустрічають тернопільські таксисти. «Таксі»… Звучить однаково українською та російською… Топаю до «шостого», хапаю таксі й додому. Тільки по дорозі згадую, що забула в кутку верхньої полиці свою камізельку. З поверненням?”

IMG_2684 IMG_2686 IMG_2687 IMG_2692 IMG_2694 IMG_2699 IMG_2702 IMG_2704 IMG_2727 IMG_2738 IMG_2744 IMG_2746 IMG_2750 IMG_2801 IMG_2843 IMG_2847 IMG_2851

Advertisements