Дивлюся нині в очі батькам, педагогам, друзям хлопців, яких убили в Києві на Майдані. Спочатку там бачу шок. Потім сльози. Тоді розпач. Опісля знову сльози, а далі — іскри гніву й люті, жаги помсти і ненависті.

Вони не бачили, як убивали їхніх дітей, учнів, товаришів. Вони тільки прочитали про це в газетах, почули по радіо чи вгледіли на телеекранах. Вони тільки побачили результат звірств. Але вже хочуть мстити: по частинці розривати снайпера/беркутівця/ВВшника/тітушку, смакувати його страх і біль від їхньої помсти, жорстокої, нелюдської.

Дивлюся на ці втрати і не збагну однієї аналогії: Бог бачив, як спадала кожна крапля поту й крові Його Сина, але не перевернув світ, населений різнокольоровими гнидами, догори дригом. Не залив знову водою, не спопелив у сірці й вогні, не наслав дикий мор, не вчинив жодної розправи й не зупинив повільну смерть улюбленого Сина. Яке терпіння треба мати Батькові, яку силу волі, щоби не закрити очі на ПРОЦЕС, не зупинити страту одного, аби тільки врятувати від страти мільярди…

А ми зриваємося в дикості, побачивши тільки результат. Добре, що ми зі своїми слабостями — не боги…

Advertisements