Нині, їдучи додому, буду знову дивитись на вогні. Вогні не тільки маленького міста, а цвинтарні. На вершечку Білої їх дуже добре видно. І згадаю бабусю, яка була в мене єдиною бабусею зі всієї когорти прародичів.

Жалкую, що не записувала її казок, бувальщин. А в бабусі їх було на роки… Жалкую, що не цікавилася її життям так, як вона цікавилася моїм. Що не виросла швидше, аби хоч на гірчичне зерно віддячити за опіку. Аби пригортати до себе з такою ж теплотою, як вона мене, малу й безпомічну. Аби солодити її сльози. Аби просто бути поруч. Мовчати й дякувати Богу за дар бути онукою.

Нині залишається тільки зігрівати її душу хоч незгасним вогником свічки, хоч короткою, але щирою молитвою і спогадами…

01

Advertisements