Останнім часом ловлю себе на думці, що на події, які раніше викликали миттєву словесну реакцію у вигляді реплік, фейлетонів, памфлетів та іншої журналістської жанрово забарвленої тріскотні, нині не реагую зовсім. Жодної емоції на папері, жодного слова в матеріалі. З’явилося відчуття якоїсь відчуженості від усього подієвого чортовороту. І тільки робота час од часу примушує видушувати, вичавлювати із себе такий-сякий опус.

Діалог паперовий не конвертувався в діалог словесний. Як і раніше, язик не бажає тріпатися в ротовій порожнині, вишукуючи там звуки і трудячись над їхнім складанням, як колись трудились над складанням літер у друкарні техпрацівнки, верстаючи газету чи книжку. Порожньо в голові — порожньо на язиці.

От тільки голова працює. Думає, оцінює, скептиться, переварюючи все в собі й не бажаючи ділитися продуктами своєї роботи з папером (чи то реальним, а чи віртуальним). Мовчить і працює.

Advertisements