Чи то хворобою, а чим іншим навіяло мені непогану думку. Треба б спробувати себе звичайнісіньким кореспондентом. Не писати аналітично-публіцистичні статті, не копирсатися в звивинах кори головного мозку, які відповідають за фантазію, бо, бачте, треба придумати якесь поетичне начало до портретної зарисовки. А зайнятися новинною журналістикою. Адже нині куди не глянь – новинних порталів як нас..но, тобто насіяно. А інформаційної користі з них — нуль цілих, одна десята. Бо частенько інформацію подають неперевірену, невичерпну, а ще гірше — вигадану.

За 5 років протирання п’ятої точки на універських лавах я затямила тільки кілька речей. Одна з перших — достовірність інформації. Далі були оперативність, вміння гарно писати ІНДЗ, аби викладачі не перенаправляли на доробляння, конспектування лекцій у кількох зациклених на конспектах викладачах, а також ведення читацького щоденника, бо в одній голові не вміщувався зміст тисяч й десятків тисяч прочитаних поспіхом художніх текстів з історії трьох літератур: української, зарубіжної та слов’янської.

Ми ще тоді з одногрупницями жартували, що після тих літератур, а також посиленого розбору прОстих і складних речень на підмети, присудки, означення, обставини місця, часу і решти філологічних премудростей станемо або недофілологами, або недожурналістами.

Навчальну програму, як казали тоді викладачі, нам ліпили з програм кількох журфаків. Так що ми, за задумом «творців», вочевидь, мали перевершити всіх і вся. Не вийшло. Багато з нас, лаючись тайкома, гризли граніт журналістської науки з кількох обкусаних журналістських дисциплін, заїдаючи основою економіки, основою правознавства, комунікаційними технологіями, основою сучасних інформаційних технологій і рештою непотребу, який жодного разу за три роки моєї роботи уже в стінах редакції наразі не знадобилися.

Можливо, нас хотіли зробити вундеркіндами, але ми не були не готові сприйняти стільки інформації ще й одразу. Були викладачі, які «натаскували» нас на жанрах, вимагали на кожному заняття писати за 15 хвилин замітки, вчили розрізняти між собою коментар і репліку, статтю й аналітичну кореспонденцію, фейлетон і памфлет, зарисовку і есе. Але цього було мало. Не рятувала навіть практика після кожного курсу. Бо там уже досвідчені акули пера тільки те й робили, що безнадійно махали на нас руками, пишучи потрібну кількість матеріалів і підписуючи нашими прізвищами. Або ж дехто наважувався посилати «мальків» на завдання, а потім переписувати, відредаговувати їхню шкрябанину… Після такого вишколу мотивація писати будь-що зникала.

Зрозуміло, що у будь-якій професії потрібне бажання самого студента вчитися чомусь і вправлятися в чомусь. Але на початках у кожному випадку потрібен примус. Не вивчати художню літературу чи інші предметні маразми, а суто журналістські. Це вже на «закуску» можна залишати філософічні та їм подібні дисципліни, аби ідейно наповнити журналістську натуру. І так у кожній професії.

Колись із одним студентом, який навчався в іншому універі, в мене виникла суперечка на тему, чи потрібна взагалі журналісту освіта. Мовляв, головне — вміти писати. А жанри — річ десята. Нині, оглядаючись на всі тодішні навчальні потуги, роблю для себе невтішний висновок. Журналістську освіту, враховуючи вимоги часу, можна звести лише до односеместрового курсу. Вивчити жанри, вивчити професійні стандарти журналістики і взятися за опанування іншої спеціальності, аби в перспективі стати спеціалістом у якійсь галузі. Чи то правознавство, чи то економіка, чи то освіта, а чи кіноіндустрія.

Бо нині клепати дипломи, чим успішно займаються українські виші загалом і тернопільські зокрема, річ невдячна. Немає толкових лікарів, немає толкових вчителів. І немає толкових журналістів. Маючи нагоду заглянути за лаштунки підготовки викладацького корпусу, зауважу одне. Більшість нинішніх викладачів (і це стосується усіх галузей) лише збільшують кількість наукової макулатури у фондах бібліотек. Як у художній літературі є графомани, так і в науці. Переписування чужих статтей і думок, компіляція відомих істин і вигадування безглуздих власних теорій… Мовчу уже про педагогічний хист.

Через це маємо нині в науковій літературі суперечки щодо жанрів. І студентам замість пропонувати чітку структуру жанрології підтасовують монографії-суперечки маловідомих авторів, які чубляться: чи є замітка інформаційним жанром, а чи інформаційно-публіцистичним. Чи поділяється стаття на аналітичну, проблемну і публіцистичну (?). Ніхто не шукає істини. Бо тоді не буде про що сперечатися на сторінках ВАКівських видань і здобувати наукові ступені. Всі так і норовлять пірнути в глибінь філософських суперечок, заплутуючи і так понятійну базу. Однак це вже інша тема.

А відповідаючи на питання потрібності журосвіти, хочеться побажати тільки одного: треба, але в невеличкій «дозі». Задоволення розтягувати не варто.

Advertisements