Щороку на святвечір після ситної трапези й гучної сімейної коляди мені неодноразово розповідали нові таємничі історії про духів, котрі приходять вечеряти після того, які уся родина посне. «Як же вони їдять, — допитувалася я в дорослих, — коли не мають ні рук, ні рота?». Дорослі загадково переглядалися між собою й наводили залізний аргумент: «А ти не помічала, що зранку на Різдво у кожній тарілочці їжі залишається менше, ніж увечері?». Справді, чомусь мені постійно бракувало винахідливості якось позначити кожну тарілку, аби наступного дня переконатися в існуванні загадкових духів.

Що ж. Завтра — восьмий святвечір у моєму житті. Я зранку тихцем наготую цукрової пудри і ввечері, коли всі ляжуть спати, посиплю нею кожну мисочку. І вже через день знатиму, чи справді духи їдять та ще й якими кількостями!

А зранку здійснити задумане не вдалося. Найперше тому, що мама попросила мене начистити горішків для куті, тортика і ще кількох салатів. Повозилася я з горіхами мало не до обіду. Потім мені доручили поприбирати у своїй кімнаті. Оскільки я частенько допомагаю матусі в таких справах, то моя маленька приватна територія вже через дві годинки стала акуратною та затишною. Після цього мені потрібно було дочепити на ялинку кілька бамбульок і нанизати на гілочки цукерки. Поки впоралася, надворі уже повечоріло.

— Діти, ідіть помоліться маленькому Ісусикові, щоби він дав здоров’ячка вам на весь рік і помагав у навчанні, — закликала мама, у той час накриваючи стіл і приносячи страви. Я зі старшою сестричкою вклякли перед образом Пресвятої Родини і вголос почали молитися.

У сінях почувся голос татка. Вже за мить він увійшов до хати з великим колосистим дідухом. Поставив його на покутті, тоді повернувся в сіни і приніс звідти лантух сіна. Ми вже знали, що зараз нас покличуть квокати.

— Так, діти. Помагайте розстелити сіно під столом, — татко висипав на долівку запашну суху траву і ми із сестричкою навперебій взялися розкидати сіно мало не по всій хаті. Тоді вимостили собі імпровізовані гнізда і заквокали.

… Вечеряти почали ми під супровід дзвінкої коляди. То сусідські хлопчаки першими почали оббігати оселі, голосячи новину про народження Ісуса. Ми із сестрою, нам’явши добряче куті, довго за столом не всиділи. Хутко переодягнувшись, ми вибігли з хати й подалися собі колядувати. «Нова радість стала…» — першу колядку ми, традиційно, присвятили батькам. Отримавши щедру винагороду, побігли вітати сусідів із прийдешнім святом…

Повернулися ми додому втомленими. Помолившись та переодягнувшись, одразу пішли спати. Вже лежачи в ліжку, мені згадалися вчорашні плани щодо духів. «Треба цукор, — обмірковувала я, — тихенько помолоти на кухні, тоді посипати ним тарілки. А завтра побачимо, що буде». Я тихцем по коридорі, минаючи кімнату, де ми всі вечеряли, прокралася на кухню. Ліхтариком насвітила кавомолку, знайшла трошки цукру, поклала тарілочку і взялася тихенько молоти. «Думаю, вистачить», — дивилася я на гірку пудри завбільшки з куряче яйце. Поставивши усе на свої місця, я з тарілкою вирушила в трапезну.

Наблизившись до дверей, побачила, що вони були привідкриті. «Дивно, — подумала я, — Ми ж завжди зачиняємо двері в кожну кімнату. І коли я йшла на кухню, то не бачила, аби сюди хтось входив чи виходив». Набравшись хоробрості, зазирнула краєм ока в кімнату. За ялинкою при вході щось тихенько плямкало. Вогники відбивали на стіні скоцюрблену фігуру. Мені забігали по спині мурашки. Але бажання побачити справжнього духа було настільки великим, що в мене мимоволі вихопилося: «А ти хто?». Фігура заклякла і вже не ворушилася.

— Галя… — прошепотіла вона.

— А це правда, що ти їсти вмієш? — похоробрішала я, бачачи, що дух відкликається на моє звернення.

— Ага, бо як я маю жити? Мушу їсти, — продовжила шепотом фігура.

— Я вже думала, що мама з татом мене обманюють, коли кажуть, що ти з іншими духами приходиш до на додому на святвечір їсти, — голосно сказала я і тут же додала: — Ти не проти, якщо я ввімкну світло, аби краще тебе розгледіти. Бо я ще духа в житті не бачила, — і тут же лапнула рукою по вмикачу.

Біля стола з відкритим ротом, з якого скрапувала кутя, у яскраво жовтому комбінезоні стояла моя сестра Галя.

— Ти?! — я мало не випустила з рук тарілку з пудрою. — Так це ти в нас дух?

Галя швидко дожувала кутю і відповіла:

— Ну ти й налякала мене! Я вже думала, що то дух прийшов до хати на вечерю і застав мене біля куті! А я так їсти захотіла… Прокинулася, лежу, чую, як шлунок їсти просить. І так мені закортіло знову попоїсти, що я не втрималася і чкурнула сюди. А для чого тобі пудра? — запитала сестра, нарешті помітивши в моїх руках тарілку.

— Думала позначити їжу, яка залишилася, аби зранку переконатися, чи існують духи чи ні.

— То сип. Я вже поїла, — Галя засунула крісло до столу і ми вже разом взялися посипати пудрою все, що залишилося на столі: вареники, кутю, рибу, хліб… Тоді поклали тарілку під стіл і вийшли в коридор.

— А знаєш, — звернулася до мене Галя, — Давай заховаємося тут у шафі, аби почути, як духи вечеряють. А раптом вони таки прийдуть. Можна ж одну ніч не поспати. Зате що побачимо!

Я погодилася. Ми заховалися під плащами, залишивши відчиненими двері шафи. Притулившись одна до одної, ми ледь чутно дихали, аби не пропустити повз вуха тихих кроків духів. Так і задрімали. І снилися нам наші бабусі, дідусі, прабабусі і всі родичі, які один за одним збирался в нашій хаті, щоби згадати свої земні різдвяні радощі. І думалося: як добре, що ми їм посолодили трапезу. Ми ж із сестрою, сиділи, слухаючи, як тихенько перебирають ложками кутю рідні нашій родині душі.

Advertisements