Назбирала у Чорткові жолудів. Мала кілька хвилин вільного часу і не могла пройти повз маленького та надзвичайно врожайного дубка. Заповнила дві кишені плодами, кинула в сумку засушене листя, потім у редакції розклала все на підвіконнику і… згадала про школу.

***

Мені довелося застати ще школу радянського вишколу, коли через п’ять років незалежності вчительський склад не встиг переорієнтуватися на потреби часу. Та й не мав бажання це робити. Примусові вигули до їдальні початкової школи із дикими як для дитячого шлунка порціями хавчику, який після обіду поварі дружно і безжалісно викидали у загальний казан і потім розносили по домах, годуючи свиней. Публічні приниження за ліворуцто, побиття «указкою» (були такі палочки із потоншенням до краю) за те, що не в ту руку взяла ручку, олівець чи ножиці. Феномен учительських дітей-вундеркіндів, які щороку, незважаючи на успіхи, переходили із класу в клас із похвальним листом. Трудове навчання із чотирициклічною зайнятістю: осінь до заморозків — на присадибній ділянці перемішувати ногами землю, траву, бадилля лободи та америки, осінь після заморозків, та інколи приготування канапок із сиру, майонезу та хліба із прикрашуванням огірками, помідорами спеціально для учительського столу. Осінь після заморозків і зима до нового року — пора масового вишиванництва, коли упродовж двох уроків раз на тиждень голка літала по тканині, залишаючи незрозумілі узори та завитки, а вкінці чверті із того дикого вишиття якимось дивним чином поставали чудернацькі рушнички, серветки і фіг знає що за вироби. Після зимових канікул починалася пора в’язань. Півтори години на тиждень безладного махання шпицями — і в результаті виходили шарфики, рукавички, ба навіть светри. І дарма, що ми поняття зеленого не мали, як треба це все творити двома залізячками в руках, які узори можна пробувати і як перебирали петлями, нанизувати, пропускати, перебирати, аби з-під рук виткалося якесь маленьке. Але таки чудо. Ми просто сиділи, гуділи і махали шпицями. А потім мами, сестри, тітки, сусідки і старші колєжанки по вулиці помагали тихцем від учительки заробляти гарні оцінки. Весна приходила із канапками для учительської, а потім перекидала нас на присадибну ділянку, де ми знову місили ногами землю і траву, намагаючись бодай якусь квітку чи зернину запхати для майбутнього урожаю.

Чергування по класу. Щодня одна парта (точніше ті, що за нею сиділи) після уроків повинна була вилизати дошку, підлогу, полити вазони (за потреби), поперекидати стільчики, наносити крейди…

Поділ учнів на гуртки: що відповідали за дисципліну, що пильнували вазони, що організовували культмасові заходи і фіг зна які там ще. З дисципліни навіть вели журнал із оцінками, в який учителі на кожному році за потреби вказували «властелину журнала» вписувати потрібну цифру. Через те «дисциплінники» були в «почоті», адже після уроків можна було оцінку замалювати чи переправити.

Розсаджування. Це вже в універі з ким хочу, з тим сиджу. Або ні з ким не сиджу. А в школі так не «канало». Початок перетасовки розпочинався щоразу після канікул. Тих, що вчилися краще, садили зі слабшими. Потім чергували. Бувало, що й батьки приходили і просили вчительку, з ким садити треба їхнє чадо. Високих зажди садили позаду, за винятком учительських та «мажорських» дітей. Міняли з одного ряду в інший. Вчителька задумливо прикладала палець до чола, робила розумний зосереджений вигляд, а через мить виголошувала: «Такий-то, сядь із тим то за ту парту в тому ряду». Хто сидів зліва, пересаджували направо. «Центрових» не чіпали. Так що один раз засівши в середній ряд, можна було роками в ньому стриміти, міняючи тільки парти.

Культмасовими заходами займалася, зазвичай, учителька музики. Ми збиралися на заняття після уроків напередодні важливих свят для школи, виучували, а найчастіше повторювали вже вивчені пісеньки. Перші п’ять років у нас були хітом «Комарики-дзюбрики» та «Пісня про вчительку». З часом наспівували ще кілька. Репертуар не вражав розмаїттям, та й не було кого задовольняти чимось новеньким. Публіка невибаглива, двома пісеньками втішиться. Про ноти мовчу. Де розташовуються за правилами до, ре, мі… та їм подібні втовкмачила для себе лише в класі 10-му. І то після того, як записалася в гурток.

Свято осені. У цей день до школи всі зносили домашні овочі, фрукти й оформляли кожен клас свій стіл. Кращі на вигляд експозиції відвозили в район. Звідти, звісно, ніщо не поверталося. Хіба що могли за місяць-другий скатертину віддати.

Класова боротьба. Класичні «розборки», дівчачі битви, тягання за патла, ламання столів, закинуті на люстри шапки, пальта, рукавиці, вимазані крейдою стільці, туалетні розписи в стилі «лав», ситуації «дівчата, проти кого дружимо?», поділ на «їх» і «нас», сильніших і слабших, багатших і бідніших, фізично та розумово повноцінних і неповноцінних, психічні травми, комплекси, соціопатія… Когось школа зробила успішною людиною, комусь трошки попсувала нерви. Буває, нє?

***

Школі (училищу, ліцеєві etc) завжди бракувало вчителів. Не випускників ВНЗ із дипломом спеціаліста чи магістра, а таки вчителів, які не примушують зубрити сторінки правил українського правопису, не ганяють до дошки писати із заплющеними очима вивчені вчора вночі англійські лексеми. Не верещать за неправильно з’єднаний контакт електромагнітного поля у фізкабінеті. Не викладають фізкультуру з дипломом трудовика чи англійську з дипломом вчителя французької. Не влаштовують читання-казання за ліворуцтво. Не виставляють свої майже еро-фото у першій-ліпшій соцмережі, у той же час тримаючи залізну лако-помадо-поведінкову дисципліну з учнями. Не патякають про свої матеріальні, психічні, сімейні, сексуальні проблеми на уроках. Не наставляють по усіх закутках «шестірок». Не плекають «любасиків» і не ділять клас на своїх чи чужих. Не присікають зайву допитливість із виразом обличчя «Ти чьо, самий розумний, да?».

Це вже в університеті можна розпустити «палки», маючи за плечима мінімум 18 років життєвого досвіду, почерпнутого із книжок, фільмів, інтернету, родини врешті-решт, і пробувати якось жити й поводитися по-іншій схемі, власноруч пересуваючи рамки дозволеного, а не за вказівкою викладача.

Як би здалася нам школа особистостей, а не стада…

Advertisements