Низенькі шевченківські хати, маленькі віконечка, поділені на шість частинок, часто-густо розрухані дерев’яні плоти, з широкими бортами фіри… Ось і стереотип району. І хоча заробітчанська хвиля докотилася сюди, лиш зрідка можна натрапити на добротні будинки та обійстя.

Обличчя кожного району Тернопілля найліпше проглядається у селах. Бо що є місто? Колись вихідці із села, які витягли руки із землі й засунули в станки, верстати, папери, відра, шмати й тим училися заробляти собі на хліб насушний. Місто втратило свою індивідуальність і харизму. Бо замість харизми людської воно набуло й розвинуло харизму каменю/цегли/металу.

Село ще дихає природою. Хоча довкола купи сміття й усілякого непотребу, але та природа час од часу ховає таке сороміцтво. То біля мішка зі сміттям виросте висока трава, то зелень дерева чи куща прикриє білизну пластику. Взимку все вкриває сніг, і спробуй знайди сліди людського вандалізму. Все чисто й біло.

Природа у своєму мало не первозданному вигляді відкривається на Лановеччині. Прямуючи по карті, натрапляючи на призабуту дорогу до Ванжулова, брьохається машина по вибоїнах, час од часу отримуючи по писку-капоту кілька шмаганів від пружного прутиччя. Тут не ступала пила лісника і працівника дорожньої служби. Поламані, висохлі дерева лежать, заховавшись поміж нових кущів, які щедро розрослися і безцеремонно поперли на проїжджу частину. Ех, отак узяти б сокирку, першого-ліпшого «Штіля», бачок бензину і на день зануритися в оці хащі…

По селах люди палять дровами. Лановеччина не виняток. Попід хлівці вимурувано з розколених пеньочків другі стіни, які білими дупцями світять на перехожих. З Лановеччини починаються березові краєвиди і дерев’яні православні хрести на дорогах.

«Русский дух» віє з беріз (ах, які їхні густі посадки майоріють перед Вербовцем, всуціль берези, подекуди пересипані ялинами чи соснами), вітань (якось напитуючи дорогу, гукнула дядько, що саме орав город «Дай Боже щастя!», на що отримала відповідь «Добрий день»), незрозумілої заляканості/наляканості/переляканості (готуючи матеріали про місцевих, ніяк не змогла вмовити їх сфотографуватися; люди виставляли перед собою схрещені руки, ховалися під стіл або ж закривалися газетою та ін.). Можливо, мені просто на таких ляканих щастило (що не траплялося досі), а можливо, далося взнаки омосковлення цієї східної землі нашого галицького краю. За тією лякливістю (таки вдалося підібрати потрібне слово) ховаються погідні, сумирні душі, які тепло відгукуються на щирий поклик.

Advertisements