Кожен район Тернопілля має свою родзинку. Не обов’язково це має бути якийсь санаторій чи відомий на всю округу колгосп із радянського минулого. Не обов’язково це рідна земля якогось відомого літератора, науковця чи олігарха. Мова йде про родзинки зовнішнього вигляду чи особливостей архітектури, скульптури тощо наших районі.

Наприклад, Чортківщина для мене – це будинки, оформлені різнокольоровою облицювальної плиткою. Фантастичні узори на кожній стіні у вигляді кіл, квадратів, ромбиків, які переливаються на сонці всіма кольорами веселки. Ну кажу, що вся Чортківщина, тобто хати, вишиті тією плиткою, але більшість має якщо і не казкові узори, то хоча б мінімально викладені на кутах хати і навколо вікон. Про Чортківщину при нагоді мова піде колись пізніше, бо малювати словами картини не так ефектно виходить, як фотооб’єктивом чи, в гіршому разі, фломастерами.

Теребовлянщина, наприклад, — це в моїй уяві фіґури. Різної висоти, розфарбування і сюжетів, присвячені Матері Божій. Теребовлящина — це у символічному значенні Зарваниця, тому не дивно, що повсюдно ви зустрінете в селах і на обійстях фіґури Матері Божої. У кожному селі таких фігур мінімум є по дві-три. Запопадливі християни ставлять на своїх городцях при дорозі, також скульптури стоять на перехрестях вулиць або ж за чи при в’їзді в село. Любов’ю до фігур може хвалитися і сусідній, Тернопільський район.

Що примітно, так це схоплені кадри в Лошневі. Я, наприклад, надибала три однотипні скульптурні композиції. Правда, клацнути встигла лише одну: Мати Божа і два ангелики обіруч. Схожі фігури є і в Сущині, а далі на схожі композиції в районі мені бачити не траплялося.

Як згадувала вище про Зарваницю, то тепер алюзія перекинулася на Кобиловолоки. Село із веселою назвою радує ще й тим, що в ліску в напрямі Долини, можна натрапити на маленьку капличку. Вочевидь, взимку джерело замерзає, адже надворі уже рахує свої останні дні березень, а лід при вході до джерела і всередині каплички (всередині — то десь цалів на три) навіть не думає танути.

Та це не заважає ухитритися мені начерпати маленьким бляшаним відеречком крижаної (ще й зі шматочками льоду) води і навіть вмити собі фейс. Хоча і бр-р-р-р, але класно. Залишаючи таке благодатне місце (влітку воно тут справді дає сили переносити спеку, адже навколо тільки дерева й тіні), не забудьте прочитати історію появи джерельця. Хто ще не був, може дізнатися безпосередньо звідси:

«За переказами, що передаються з давніх-давен, у пана лісничого жила і працювала бідна сирітка: виконувала всю хатню роботу, доглядала худобу. Щира і добра душа була у дівчини. Не маючи матері, вона просила заступництва у Матері Божої. Покохавши хлопця, зустрічалась молода пара під лісом, коло потока, де дівчина пасла худобу. Не було кому поблагословити сирітку під вінець, та одного дня з’явилася в небесному сяйві Божа Матір, поблагословила молоду пару і пішла лісами до Зарваниці. На тому місці забило цілюще джерело, а у лісі знаходимо купки барвінку, що росте там, де ступала Божа нога». Така-от історія. Щоправда, за барвінком я не заглянула. Мо’ вже й пробився до сонця…

Запечатала свою фотоекскурсію культовими місцями, за традицією, старим цвинтарем. Цього разу у Вербівцях. Одразу за автобусною зупинку, як їхати на Ласківці, праворуч розкинувся цвинтар: старий, а потім і новий. Рипнувши погнутою блакитною напівхвірткою, відчула, як під ногами прокинулася мертва трава і зашурхотіла. Блакитне небо і жовтий цвинтарний сухостій. Зрізані стовбури дерев, уже мертві, безліч молодих пагінців, що мають дати життя новим стовбурами і новим тіням у цьому матеріалізованому царстві мертвих… А навздогін за цим — весняний теплий вітерець, що глушить внутрішній мікрофон фотоапарата, увімкненого в режимі камери.

Це слайдшоу вимагає JavaScript.

Написи на старих хрестах для себе умовно розділила на дві групи: акуратно висічені майстром при виготовлені фігури, і по-аматорськи вирізані гострим предметом на камені. Прочитати останні важко. Не те, щоб то були якісь гопниківські непристойності, які зазвичай залишаються на стінах міських чи, рідше, сільських будівель. Імені прізвища, дати народження й смерті та ще якісь посмертні побажання (чи то пак епітафії). Самвидав коротше кажучи. Хоча ні. Самвишкреб тут підійде краще.

 

Проводжала з таємничого місця Вербівців мене фіґура Матки Боски, світла й заквітчана. І якщо б її не було тут, то варто було б знайти. Адже кінець хоча б оповідки завжди має бути світлим:)

Advertisements