Перебираючи в пам’яті події останнього року, зауважую, що всі мої втечі від літератури й політики закінчуються тим, що доводиться їх, літературу й політику, постійно перепрошувати.

Як би я не відмахувалася від заглиблення в страшне розмаїття поетичних, прозових, драматургічних текстів ретро- і сучукрліту, обставини складаються так, що доводиться під примусом щось читати, дочитувати, перечитувати, нишпорити в Гуглі у й своїх колишніх читацьких щоденниках. Неочікувані літрепрезентації, випадково матеріалізовані (чи ні) давні походеньки по теренах дитячо-юнацької мазанини, якісь збірники і збірки, якісь рукописи і друкописи (чи дуркописи)… Все навертає на путь літературний. І від того стає сумно і невесело.

Як би я не уникала перегляду новин по ТБ, інтернету, радіо, політика ні на крок не відступає. Їдеш в автобусі — і мовби на зло водій засідає на «Еру», або ж щораз перемикає радіоканал з одного випуску новин на інший. Дивишся вдома телевізор, якісь мильнички, аби трохи відвести мізки від світу цього грішного й перекинутися в інший, аж ні — комусь кортить подивитися, що ж твориться в нашій області та країні. В інтернеті перший сайт, який вискакує мені на очі — укрнетівський і повніська добірка новин політики, економіки, соціалки, в котрій неодмінно міченим тістом замішана політика. Тьху!

Це з одного боку. З іншого, якщо подивитися трошки неістерично й незлосно-розпачливо, якийсь та й позитив у тих примусах є. Бо нині вони не дозволяють остаточно випасти з життя, тримаючи, мов прищепками, недобровільний інтерес до всього, що відбувається навколо…

Advertisements