Незакреслений запис у блокноті. Гм, щось ще не зробила. «Одягнути мрію». Примітка: до Миколая. У що ж?

…Замерзла мрія сидить на ліжку, підібгавши ноги, і дивиться, як ти збираєшся замалювати той допис. Нині їй знову доведеться гибіти на протязі вашої, пардон, байдужості. Ваша мрія уже два тижні, як проситься в тепло. Ну якщо не у вічне тепло і затишок закапелків мізок, то хоч у шарудіння гаманцем і виділення мінімальної суми грошей на такий-сякий прикид. Бо це посміховисько – трястися під грудневим мокрим снігом, коли тебе нібито спочатку кличуть у гості, а потім з пофігістичним виразом обличчя виставляють за двері й кажуть почекай. А ще потім, спам’ятавшись через місяць, знову виглядають на поріг і дивуються, де ж їхня мрія поділася. Або, ще гірше, дорікають, що вона не збулася. Бач, от чекала й чекала, а вона, гадина, взяла та й не збулася.

Поки мрія отак розмірковує вголос, сидячи на ліжку, я присідаю на стілець. І що би то придумати. Дійсно, якщо я зараз вижену її геть, або відішлю на якийсь час невідомо куди, як мені потім, у потрібний мені момент, із нею зв’язатися? Це ж не людина з мобільним телефоном чи хоча б поштовою адресою. Не кажу вже про інтернет. Це, гм, мрія. Добре, хоч не втекла світ за очі. Два тижні чекати невідомо чого… Це ж яка людина витримає? Навіть друг – і той може зіскочити. А тут безтілесне, щось таке фантомне, незрозуміле, але цілковито віддане вам «подобіє». Негарно якось. Треба думати.

Колупаюся у звивинах. Так-с, тут немає нічого цікавого.. Тут теж. Он там може ще якась ідея завалялася на поличці. Ні. не те. Шукаю далі. Хоч би щось, щось трошки логічне і мінімально корисне. Може, намалювати її? А потім запустити мрію в те полотно? Щось на зразок Доріана Грея. Не вмію малювати. Отже, відкидаю. Може, запустити мрію в якусь коробочку, як джина? І знов ні. Буду прибирати в кімнаті і є ризик, що при своїй забудькуватості викину. А може, знову…

Витягую один чистий аркуш. Беру ручку. Кладу все на столичок. Уважно дивлюся на мрію, тоді схиляюся над писаниною і строчу, строчу, строчу… Чую, як мрія тихенько підвелася, підкралася навшпиньки до стола. Спочатку з одного боку, тоді з іншого. Відчуваю її вухами. Чую і намагаюся розшифрувати її шепіт, записую нашвидкуруч уривки речень. Іменник, дієслово, займенник, прислівник… Мрія уже вилізла на плече, підтягнулася до вуха і, мов у трансі, надиктовує мені себе. Тоді поволі, не тямлячи, що робить, сповзає на папір, розчиняється у ньому і тут у ручці закінчується чорнило.

Папір ховаю в шухляду. Я майже ніколи не викидаю звідси своїх писульок. Їм тут безпечно, тепло, затишно. І щоразу – поповнення. Коли прийде наступна мрія, я теж одягну її в слова. Перевірена практика.

Advertisements