Західній діаспорі треба надіслати від Януковича великий коровай і записочку зі словами «Я покаявся, вертайтеся в Україну і привозьте бабло, дуже треба. Клянуся своїм золотим унітазом, не вкраду».

Асоціація з Тимошенко. Не хочеться такої… Жанр “Якби я була…”. Не те. Але ж прорив – таке гарне і влучне слово до тих фантазій, як можна змінити Україну (гм, робоче місце змінила, область не маю змоги, а от фантазувати, як міняти треа ціленьку країну, – можна. Дурень думкою багатіє…)

Спочатку заїду до нашого Презика. Залізу йому в думки й надиктую звивинам, аби наступного дня завели його на побачення в СІЗО до газової принцеси. Тоді доручили Хорошковському відправити Юльку в Європу, хай учиться всім премудростям європейської політики й не повертається в Україну. Потім дзеленькнули Литвинові, хай дає добро на пропуск 365-ї рятівної соломинки. Опісля дали знати Грищенкові, хай мчить у Європарламент зі щасливим виразом обличчя й тішить євродепутатів звісткою про порятунок леді Ю. А тоді повертається в Україну з вигуками: «Оу єс, єес!». Так-с, Європа задоволена, підписує договір про асоціацію. Що ж, на західному фронті ніби все тихо… А, діаспору забула. Західній діаспорі треба надіслати від Януковича великий коровай і записочку зі словами «Я покаявся, вертайтеся в Україну і привозьте бабло, дуже треба. Клянуся своїм золотим унітазом, не вкраду».

Тепер повертаємося до Росії. Їдемо з Яником до Медведєва на дачу, кличемо Путіна. Віктор Федорович ще раз роздає обом по цукерці (які залишилися від київської здибанки) й каже: «Пацани, анульовуєм Харківські бумажки. Честне слово, Ахметова мене тоді попутала. Давайте жить дружно й із дешевим газом, бо Україні вже зле стало, так здуло. Я заберу із Криму той геноцид страни, ЧФ тоїсть, і обіцяю вас більше цукерками не годувать». Усі погоджуються. Яник їде в Україну.

Тим часом я заїжджаю на СТО, ремонтую свій моцик, обмиваю від болота плащик-невидимку й гарбуз, і їду знов на Росію. Тамтешній діаспорі залишаю того чарівного гарбуза, й наступного дня мої земляки здобувають культурну автономію. Ще через день Затулін від імені російських депутатів на колінах просить українців та їхніх нащадків отримати автономію політичну. Міллер обіцяє забезпечити безперебійне постачання газу в населені пункти, а Путін видає указ про виділення українські діаспорі дивізії каратистів для захисту гарно оброблених полів від колорадських жуків. Так, тепер і на сході всьо супер. Повертаюся в Україну.

Яник від того щастя, що все стало на свої місця хоча б закордоном, подає у відставку. Він усамітнюється в Підгорецькому замку відмолювати усі свої гріхи, боротися з привидами й читати поезії Чехова. Азаров перебирається на дачу розводити капусту й підробляти позаштатним кореспондентом до газети «Сільськогосподарське життя», де веде рубрику «Як рятувати від іржі лопати». Табачник влаштовується викладачем в одному з регіональних вишів, де за спроби розповідати про історію України щодня отримує від студенток по бороді букетиком білих троянд. Могильов переходить на посаду тернопільського даішника, котрий намагається своїм прикладом показувати колегам, як не потрібно поводитися з водіями на дорогах.

Газую далі. Верховна Рада усім складом йде працювати на громадських засадах в українські лісівництва за те, що не економила ніколи на папері. Навіть туалетному. Натомість у державі народ готується до нових виборів. Уся сотня старих партій кудись зникає, області вибирають по два представники до парламенту, які напередодні пройшли тестування з усіх предметів шкільної та університетської програм, а також ретельну перевірку на правдивість отриманих раніше дипломів. Новообраних депутатів запрошена з-за кордону комісія наостанок перевіряє на відсутність генів брехні, злодійства, хитрощів, дурості. Після цього нардепів зачиняють у Верховній Раді, де вони повинні упродовж трьох місяців оновити українську законодавчу базу без жодного натяку на корупційність. За процесом спостерігають журналісти й фіксують кожен крок парламентарів. Українці, садячи бараболі й буряки, пшеницю й овес, теж спостерігають за політичними подіями.

Через 90 днів Україна отримує нові правила для роботи судів, правоохоронців, економістів, банкірів, політиків, чиновників, органів місцевого самоврядування, простих громадян etc.

Поки простий люд трудиться на городах, парламент доручає вищим навчальним закладам за шість років модернізувати сільськогосподарську техніку, тоді взятися за промисловість та втілення в життя корисних винаходів. Поступово українці отримують мікророботів, які перебирають на себе усю фізичну працю. Людям залишається тільки творити.

Діаспора, котра ніяк не може оговтатися від таких кардинальних змін в житті своєї батьківщини, повертається додому й привозить свої капітали. Оскільки Україна до цього моменту жила й розвивалася за рахунок повернених олігархами своїх статків і майна, то гроші вирішують спрямувати на трішки призабуту туристичну галузь. Зачищають від сміття замки, дореставровують їх, поновлюють дорожне покриття, добудовують готелі, мотелі, котелі, ротелі, ботелі для майбутніх туристів, видають туристичні путівники кільканадцятьма мовами, водночас запускають кілька десятків інтернет-порталів, які призначені інформувати жителів решти світа про українські архітектурно-культурно-мистецькі принади. Європейці поспіхом пакують манатки й збираються їхати до нас на заробітки. Українська діаспора вкотре складається грішми й купляє Google. Тепер Україна має для «розкрутки» ще один потужний нет-сервіс.

Такий стрімкий політико-економічний та технічно-рекреаційний бум не може не вплинути на культурне життя українців. Режисери нарешті мають за що купити кінокамери, найняти операторів й податися в Карпати, на замки й у печери. Біля Ялти відкривають Кінокрим, який через сім років за якістю відзнятих стрічок кладе на лопатки покоцаний Голівуд, і тепер Брюс Вілліс, Джекі Чан, Міла Йовович та іже з ними змушені грати в українських стрічках акторів другого плану, аби якось прохарчуватися на свої мізерні гонорари. Леді ГаГа з Мадонною вже зажигають по наших сільських клубах.

Поки український прорив іде на повну, Миро Продум, підглядаючи з того світа, вишукує персонажів для другої частини книги «Нація золотих комірців», яку має намір впустити на голову одному з українських Кінокримських відомих режисерів. А я, зафіксувавши на фотоапарат його хитро примружений погляд, й закутавшись у плащик-невидимку, повертаюся чимдуж на своєму моцику в редакцію, бо зверстані сторінки от-от відправлять в друкарню. І як же це читачі не дізнаються завтра із мого матеріалу про Україну майбутнього й нову затію Продума! Не бути цьому!

Advertisements