Вікна Її кімнати дивилися на Хрещатик. А Вона дивилася телевізор і дожовувала улюблений попкорн, попиваючи пиво. За склом телеящика змінювався калейдоскоп облич, подій, а дівчина стежила за тим всім і, скорчивши гримасу, намагалася ручкою встигнути записати щось у худенький блокнот.

—            Теж мені завдання — скласти структуру новин. Та я сама би краще змонтувала, а цю фігню викинула би із ефірної папки в корзину — мультяшки робити. О-о, ти диви, мікрофон у кадрі. Та як ти камеру тримаєш, бовдур. Ближче підійди, бо твоя журналістка у натовпі загубиться. І не трясися, так нічого не видно, — коментувала Вона вголос свої записи.

Після останнього сюжету Вона пожбурила ручку на підлогу і простяглася на дивані. Задзвонив телефон.

—            Алло! Да, це я. Як шо? Індезе роблю. А ти як? Ага, була. А ти бачила нині новини на «БІ-ЗЕТ»? Повна лажа. Прикинь, а я маю їх аналізувати, описати всі достоїнства і бла-бла-бла… Не бачила? Шкода. Мені тут одне сподобалося: як якийсь чувак живе в селі на дереві, прикинь. Закінчив інститут, на біолога. Прийшов у село, тіпа вчитель. Ну і там його незлюбили старі вчителі. Мол, шось тут не те — на уроках дітям не знати шо розказує, в ліс водить мало не кожен день і зимою, і літом., деякі аж запалення заробили. Ну, і його вигнали. Ну, а в селі роботи нема. І він запротестував — взяв і заліз на дерево, зліпив там якусь хазу і живе, додому тільки їсти і переодягатися ходить. Жінка втекла, мама плаче, а в селі люди як ідуть попри те дерево, то хрестяться. От-так от… Да, прикинь. Навіть я б до такого не додумалася. Ну, па, я ше маю купу роботи…

Вона поставила телефон, підійшла до вікна, відчинила його і, опершись на підвіконня, втупилася на Хрещатик. Погожий вересневий день вигнав сюди чимало люду. Обрізані за всіма правилами техніки безпеки каштани давали мало тіні і самі потребували прохолоди. Дівчина слідкувала очима за двоногими мурахами, які перебігали від дерева до дерева, а тоді на фініші шукали лоток із морозивом та газбулькою.

Сонце зів’яло від своїх гарячих променів, зморщилося і тікало на захід, затримавшись хвильку навпроти Її вікна. Дівчину від такої уваги розморило. Вона повернулася до телевізора, вимкнула його і лягла на диван.

Уривки із майбутнього індезе, ранкова перепалка з викладачкою і ще якісь картинки злилися у короткометражний фільм, що транслювала пам’ять спеціально для очей за закритими повіками.

Тоді була рекламна пауза із позіхань, а потім — знову фільм.

Спочатку титри. Якісь білі цятки на чорному фоні. Потім — перший кадр. Хрещатик залитий туманом. З-понад молочної хмари стримлять дахи будинків a-la готика. Дівчина опиняється по той бік будинку і йде в туман. Тепло і волого. І тихо. Вона йде до алеї каштанів. Їх не видно, тільки щось темніє на тому місці. Вона не бачить дерев і пірнає вниз.

Кадр другий. Вона у повітрі. Туман зник. Присвічує сонце. Дівчина зависла на якимось деревом. Вона шукає каштани — їй потрібна свічка. Але каштани кудись зникли, натомість на тому місці бовваніє велика зелена маса. Дівчина опускається вниз і бачить дуб. Чотири обхвати. Потріскана кора, навколо гладенький лискучий асфальт. А під ногами — чорнозем. Справжнісінький. Він теплий і пухкий. Лоскоче чомусь босі ноги. Вона притуляється спиною до порепаної кори і відчуває, як помпує крона сік із коріння. Стугонить дуб. А Вона починає рости вгору. Вона сильна, здорова, могутня. Наче марево ввижається їй білий пишногривий кінь. На коні — Вона. Амазонка. Ні — козачка. Ні — фея. Вона простягає руку і…

Кадр третій. Дівчина доторкається до кори, пальцями, наче незряча, читає те, що там висічено. «Вітя + Леся = Любов», «Тут були Ігор і Саша», «Тут були-ли-и-и»… Це внизу. Вона встає із колін і бачить не кору, а списаний впоперек папірус, покритий хрестиками та іменами. «СХІД І ЗАХІД РАЗОМ. Іван+Серьога=Україна». І великий ікс біля гравюри. І хрестики. Багато хрестиків. Трохи далі — «хрестики-нулики». Кора у хрестиках-іксах.

Кадр четвертий. Вона на уроці трудового навчання. Нині дівчата принесли вишиті хрестиком (а хтось і гладдю) рушнички, серветки, навіть шарфик є вишитий. У Неї нічого немає. Вона не вміє вишивати. І не хоче. І не збирається вчитися. Батьки за кордоном і купити подібні речі можна будь-де. Вона встає з-за парти і опиняється в магазині. На прилавку перед нею лежить вишита сорочка. Дівчина бере її і біжить на урок. Вчителька здивована — як майстерно зроблено — і ставить за оригінальну роботу «п’ятірку». Дівчина біжить додому, показує бабусі щоденник, а вишиту сорочку викидає у смітник.

Кадр п’ятий. Тепер Вона біля дуба і тримає в руках ту саму вишиванку. У сорочки незакінчений рукав. Дівчина витягує із кишені джинсів жужмо ниток. Ще б голку. Але голки немає. Як і немає поблизу магазинчика — навколо тільки асфальт і зелень дуба. Дівчина бачить застромлений у кору шприц. «Голка!» — скрикує безмовно. І починає хрестити нитками сорочку.

Кадр шостий. Вишиванка готова. Дівчина одягає її, нанизує на залишки ниток жолуді і чіпляє на шию це намисто. Їй личить — у неї чорне, густе волосся. Щоправда, обстрижене — коса уже не в моді. Вискубані під шнурочок брови ластівками летять до повік. А повіки — як сполохані горобці — пурхають вгору-вниз, аби не злипнутися докупи від туші. Пурх-пурх…

Кадр сьомий. Вона зазирає у дупло, якого раніше чомусь не помітила. Темно. Дівчина залазить туди і провалюється крізь сухе листя вниз. М’яка посадка. Дівчина оглядається і бачить, що зсередини оце провалля чимось схоже на її кімнату, тільки просторіше. У бабусі, де вона жила до навчання, на горищі був затишний куток. Там стояв бамбетель, на кроквах висіли старі оббиті ікони, а все горище було обвішане павутинням і засушеним листям, що залітало сюди від грушки. Багато листя. А тут теж, і воно дубове. І теж образи, і бамбетель. Та Вона ж удома! Ура-а-а-а!!!Дівчина згрібає з-під ніг листя і встеляє ним бамбетель. Тепер це її домівка.

Кадр восьмий. Відчуття затишку і захищеності. Здається, що Вона живе тут уже вічність. Як добре — не треба йти на пари і здавати індезе. Вона уже навчилася вишивати — це вже подвиг. Його треба записати. Але де і чим? Дівчина дивиться на свої доглянуті нігті — а нащо вони їй тут — підсувається ближче до живої стіни і видряпує на ній маленький ікс. Ще вона зробила для себе перину, не пухову, звичайно, але не менш м’яку і пахучу — з листя. Це теж подвиг і його треба зазначити. Але що скаже комусь цей кривий хрестик? Вона, стуливши міцно губи, починає видряпувати нігтем окремі літери і складати їх у слова. «Тут була…» у Неї ім’я складається із шести літер, однак чомусь знайомі позаочі називають Її на чотири. Але Вона не сердиться. Одна буква — і як вона змінює людину. «Тут була….».

Кадр дев’ятий. За живими стінами дуба чути грізний гул. Вона не зважає на це і далі пише нігтями по ледь піддатливій деревині. Вона залишає знак. Вона — це та, що «Тут була…». І це її слід на землі. Тому треба старатися. А гул росте. Вона сидить на дубі. Тримається міцно руками за гілку і трясеться разом із цим деревом. Унизу метушаться машини — вони хочуть зрізати дуб, бо він не вписується в асфальтову панораму Хрещатика. Поряд стоїть із десяток підйомних кранів, один бульдозер, а поміж ними бігають люди в масках, тримаючи в руках бензопили. Усі дружно прискакують до дуба і встромляють різці у стовбур. Навсібіч летить кора. Скільки друзів і закоханих втратили свої хрестики! Пилки вищать, пищать і … зупиняються. Дивно, але крім кори і поламаних зубців на землю більше нічого не падає. Немає навіть тирси.

Кадр десятий. Напевне, ніч. Дівчина лежить на бамбетлі. Розуміє, що прокинулась і розплющує сплячі очі. Над нею хтось розпростер синю замурзану сорочку, посічену кулями і через дірки, більші і менші, видно шматочки Сонця. Подмухує вітерець. Раптом Вона схоплюється із постелі і бачить довкола гладенький лискучий асфальт і будинки-близнята. Нічний Хрещатик. Біля ложа, яке зручно замінює здоровенний пень, лежать розкидані жолуді та охапка засушеного листя. Вона застигає.

Кадр одинадцятий. Вона іде в обійми будинків-близнюків, аби не бачити людей, що стоять біля пенька. Традиційно, там будуть голосити. Вона ховається від нестерпних звуків. Ховається у свою київську квартиру, під диван і чекає. Але вони знаходять Її й тут. Знадвору лине відгомін падаючих на асфальт сліз, свист розсікаючої повітря лайки і лунких ударів сердець, що тікають із кліток на волю. Дівчина затуляє вуха, закриває очі, а там, у дикім вихорі, літають жолуді із листям і граються в «хрестики-нулики». Жолуді! Вона не взяла із собою жолуді! Дівчина хутко вилазить з-під дивану і бідить до стіни. Зараз ця стіна повинна щезнути, як тоді, коли Вона ішла до дуба. Але ні. Стіна міцно цілую лоб і схрещує цегляні руки: не можна. Дівчина біжить до вікна, відчиняє його навстіж і з усієї сили кидається з восьмиповерхової висоти у Ніч.

Кадр дванадцятий. Площа. Каштани. Асфальт. Вона. Розпластана і знеможена. Рукою обмацує землю довкола себе і, нічого не знайшовши, підводить голову. Немає. Замість жолудів перед очима лежать колючі плоди чужого їй дерева. Вона обводить поглядом площу і натрапляє на маленький зелений клубочок, який видніється он поміж тими каштанами. Вона повзе, як черепаха, липнучи до розбухлого від сонця асфальту. Клубочок все ближче і ближче, до нього вже й рукою подати можна. І Вона простягає вперед обидві руки. Вони поринають у лоскітну прохолоду зелені і намацують твердь. «Дуб», — щасливо усміхається дівчина. Вона стає на коліна. Перед нею з’являється  пень. Звичайнісінький дубовий пень, весь оброслий сотнями молодих пагінців. Сотнями молодих дубових пагінців. Вона здіймає вгору руки, з поклоном падає у зелень і …

Прокидається. Руки, простягнуті вперед, затерпли і звисають із бильця дивану. Щось муляє під грудьми. Дівчина перекидається на спину, а на підлогу скочуються два жолуді. На вікні нечутно гойднулася фіранка, проводжаючи на Хрещатик сон.

Advertisements