Перпендикулярно до життя твоя Світлість рухається через навстіж відчинені двері неба й потопає в безмежній блакиті планети Дурість. Земля залишилася далеко позаду. Твердь, вода… Усе минуло. Поза межею, тим «бар’єром», який відділяє нас від іншого життя, немає традиційності. Тільки Дурість. Тверда і м’яка. Рідка і газоподібна. Холодна і гаряча. Солона і солодка. Одна лиш Дурість. По той бік «бар’єру», який називається Землею, вас чекає психлікарня і білі стіни палати. Але бар’єр ― річ умовна. Можна легко перелізти через стіну Страху, яка трохи вища і довша від стіни Плачу, і ти ― майже біля цілі. Залишилося ступити пару кроків. Не думаючи, просто ступити…

Паралельно з палатою, яку ти для себе тишком-нишком іменуєш палатою Спроб Розуму, межує твоя планета. Тихцем колупаєш пластмасовою виделкою тонку стіну. Зі скреготом відлітає шматок цеглини. Вилка плаче, пускаючи сльозу поту за втраченим зубом і світить трьома вцілілими. Скрип пружин ліжка сусідки гальмує роботу і ти падаєш ниць. Зігріваєш подихом паркет і малюєш на ньому свої шедеврики…

Прямо по коридору, який повільно відкривають твої сонні повіки, тягнеться нитка Аріадни. Ти нахиляєшся, береш пальцями той шнурок (нитку?) і, босими ногами вимірюючи температуру бетонованої підлоги, йдеш. Не закривай повіки ― двері виштовхнуть тебе знову на той світ. Тому кривишся, крутиш очними яблуками, гейби збираєшся вичавити з них сік Нетерпеливості. І простуєш прямо, прямо, прямо…

Глухий кут. І в ньому ― скарлючений промінь, який зайчиком блукає по стіні коридору (тунелю?): твої очі світяться від надміру випитої кави. Залишається тільки одне ― стати перпендикулярно до реальності. Впертися ногами в стіну. Тоді закрити повіки і подякувати Сльозам. А потім придумати Небо. Повіками відкрити навстіж Його двері. І почати ходу планетою Дурості.

Advertisements