Короткий вступ із передісторією

Взагалі-то текст мав починатися так: «Коли я на третьому курсі, майже наприкінці літньої сесії, сіла вдома переглядати і сортувати усі надбані впродовж семестру писульки…». Але після нетривалих роздумів просто поставила три крапки і…

… У школі мені всього раз «пощастило» вибитися в «начальство». Здається, в класі сьомому мене призначили заступником старости. Сам староста — Паша — до керівної посади тягнувся не надто. Вайлуватий, завжди в прострації, він більше пропадав вдома, допомагаючи батькові збувати ковбасу на тернопільських ринках, аніж відвідував уроки. Прогули на той час без поважної причини в нашому класі були особливо небезпечними: класна керівничка-фізичка була грозою серед учнівської братії сільської школи, тому не дивно, що добровільно потрапити їй в лапи після невдало організованого уроку чи позаурочного заходу вважалося самогубством. Однак Паші усе було по барабану. Сільська школа — своєрідний Парламент: завжди є ті, хто має «імунітет». У Паші імунітетом був «папаша» і тітка, яка вчила початкові класи у нашій школі. Тому прогули йому не зараховувалися. До сих пір не розумію, які функції мав виконувати староста. «Володарем журналу» завжди був учитель, ініціативу позаурочних заходів тримали в руках педагог-організатор і вчителька музики. Староста повноважень не мав ніби ніяких. Проте одного злощасного дня, коли наш 7-А перегнали в іншу аудиторію, а 7-Б — в нашу, КК, зайшовши на урок, визвірилася на мене, чому із кабінету фізики не забрали вазони (?). Хвилин п’ять вона волала несамовитим голосом, а потім наказала валити мені на урок до 7-Б і переносити ті довбані вазони до нас. Що поробиш, довелося піднятися і виконувати наказ. Вазони були величенькі, як на мою статуру, староста дрімав на останній парті, а керівничка стояла біля порога і вказувала на місце, куди ті вазони потрібно було ставити. Через півгодини урок закінчився. Ми перейшли у свій фізкабінет і вазони довелося знову тягнути на старе місце. Цього разу із завдання я «змилася».

… У тернопільській школі класний керівник (КК), щоразу нагадуючи нам, що семестр закінчився, а ми, йолопи мариновані, не встигнемо здати йому всі теми з історії України, лякав нас грізним і чужим університетом, в якому класні керівники, чи то пак, куратори, взагалі не пильнують за своїми підопічними, а з’являються в групу тільки на День вчителя, екватор і вручення дипломів. Тому наше горе мало полягати в тому, що ми маємо втратити такого «класного» класного керівника, який і кроку не дає ступити без своєї згоди. Турбота, нічого не скажеш. Ми звикли до того, аби з нами няньчилися. Оскільки КК не завжди мав час на УСІ учнівські дрібниці, то, зрозуміло, у класі мала бути інша людина, наділена усіма обов’язками і правами для реалізації наших забаганок. Потрібно було, щоб хтось постійно ходив за розкладом, домовлявся з вчителями про хороші оцінки, організовував якісь вечори чи іншу розважальну учнівську «продукцію», влаштовував «відчіпне» за прогуляні уроки, а то й просто був поруч і за всім наглядав. Ніде правди діти — усім заправляла староста. Машка «відбувала» за нас усіх. Харизматична людина, з характером і норовом (не нападаю, але якщо що — стережися!), хороший менеджер, не конфліктна, швидше навпаки — залагоджувала усі конфлікти, особливо наші з класним керівником. В учительську — Машка, втікати з уроків — Машка, КВК — Машка. Ми її любили. «Вождь» 11-А і просто лідер, Машка встигала на передовиці усіх «фронтів» і нам приємно було знати й усвідомлювати, що от така-то учениця — з «наших»…

Як гартувалася сталь

… Педагогічний університет. ЖУР-17. Початок другого семестру. «Нарешті!!! Свобода!!! Трішки-трішки більше місяця ти, як слухняна дитина трудилася по домашньому господарстві і біля нього. Щодня намотуючи на індивідуальний спідометр кілометри, бігала від одного кінця своєї хати до другого в пошуках загубленого часу. Коли наприкінці першого семестру ти рахувала хвилини до гепі-енду, то тепер починаєш нудьгувати. Хочеться знову залетіти у майже рідну 704 аудиторію і шість годин підряд слухати звуки життя своєї групи… Ух, як повільно летять години… У неділю ти вже двадцятий раз перевіряєш зошити в рюкзаку, хоча зовсім не знаєш розкладу занять понеділка…

До середини лютого усе йде добре. Кайфуєш на парах. Вдома. Лазиш по місту і просто насолоджуєшся життям. Але день-другий — і тут як грім серед ясного неба — вибори старости. На вакантне місце враз засовують твою персону і ти здивовано оглядаєшся довкола, як зацьковане кошеня — за що?»

Коли я перечитувала свої записки, так звані «модулі», зловила себе на думці, що багато втратила, не ведучи щоденника. Було б зараз що почитати. Отож, старостатство стало не те що громом, взагалі не знаю, як назвати той стан, в якому опинилася того злощасного лютого. Приперчений досвід з минулих років і не співвіднесення себе з тим ідеалом старости, який зліпила на основі тернопільських шкільних буднів, явно переважаюче конкурентне середовище єдиного старшого курсу нашого відділення зробили свою справу. Уже в травні в мене почалася серйозні проблеми із психологічним станом, доходило до того, що я переконувала усіх домашніх, що заберу документи, як тільки-но закінчиться семестр. Маленькі істерики, великі психологічні травми і пару витків до комплексу неповноцінності. Були й інші, не дуже приємні моменти.

На «новому горшку» стало одразу некомфортно. Здається, на початку першого семестру наступного навчального року оголосила свою рішучу незгоду надалі керувати. Спочатку мою заяву штурмувала уся група. Потім почалися розмови тет-а-тет. Одногрупники, куратор. Я не витримала і здалася. Проте не остаточно. Щосеместру наполягала, аби мене зняли з посади. На початках пробувала навіть не ходити на старостати, але потім втихомирилася і ввійшла в русло студентської рутини. Другий курс пройшов якось непомітно, без особливих ексцесів і пригод. Якби період мого перебування в університеті назвати на періодами життя людства, то 1 курс — це була доісторична епоха. 2 — середньовіччя, так звані «темні віки», періоди інквізицій і традиціоналізму. Ренесанс почався із курсу 3.

«Те грьобане-довбане-мучене старостатство мене таки доконало. Але в особливий спосіб: я тепер по-іншому починаю дивитися на світ і розуміти своє місце в ньому. Посада і група, з якою я ношуся, як із писаною торбою, зліпили і продовжують ліпити із мене іншу людину. Хіба могла я колись, навіть у страшному сні, передбачити, що писатиму сценарії до Нового року, концертних і не концертних виступів, стану журналістом і навіть, ой лишечко, редактором загально університетської газети, займуся політикою і писатиму, писатиму, писатиму… Третій курс став для мене знаковим».

Синдром старости

… Не знаю, з чого конкретно все почалося. В якийсь один прекрасний момент мені відмовили гальма. Внутрішні. Не всі, правда, але і то був прорив. Я вилізла зі своєї мушлі і взялася щось робити, кудись рухатися. Головне, аби не стояти на місці. «Додому притарабанюся о 5, 6, 7-ій вечора, в’яла, як таранька, голодна, як вовк, і сонлива… як не знаю хто. Порівнювати себе з якоюсь тваринкою не хочу, бо за ступенем сонливості і закумареності будь-кого переплюну. А потім ще вчитися, вчитися, вчитися, писати, читати, зубрити, переглядати, слухати і дивитися». Після затяжної сплячки активно рухатися було дійсно важко. Наваливши на себе купу всілякого потребу і непотребу, не встигала інколи підготуватися до практичних. Спала по дві-три години на добу, так могло тривати декілька тижнів. Тримав голий ентузіазм. Спочатку ліпили вистави для того, щоб здати зарубіжну. Потім виникла ідея з «ТелеПетриками». Довелося звалити весь організаційний процес на себе і тягнути його до дня запуску проекту, на який прийшли тільки одні учасники і перший курс, а з 30 чи сорока запрошених викладачів — троє. Після того я взяла на два дні відгул — нервова система дала збій.

«Висіла» газета — щомісяця готувала по 8 сторінок свіжого номеру, і, як на зло, упродовж року не вийшов жоден. Причини були різні: нема паперу, якийсь трафунок у друкарні, шеф забув написати свою колонку… Мені вже снилися ті сторінки. Верстальник так верстав, що я не витримала і взялася пригадувати роботу того PageMaker 6.5, аби власноруч засісти за верстку і дизайн. Не виходило — сиділа до ранку, малюючи нові й нові макети. Нарешті газета почала виходити, щономера мої навички відшліфовувалися, і вже через три номери газету не соромно було презентувати в інших вишах. Якось беручи участь в одному з літ конкурсів університету, вказала в анкеті рід занять: «Все в одному: редактор-кореспондент-фотокореспондент-коректор-верстальник-дизайнер». Було смішно, але газету внаслідок «активної допомоги» довелося робити самотужки.

Скільки клопотів було із тижнями кафедри. Старший курс був нашим конкурентом. Ми ніколи з ним не ладили, наші стосунки були прохолодними. Коли з’явилися два «молочних» курси, я вже мала куди розігнатися зі своїми ідеями. Шкода, що не всі зреалізували так, як цього хотілося. Непогано вдався КВК, знову таки, шкода, що тільки між нашим і першим курсом. На гру прийшли із усього запрошеного відділення тільки ті, хто грав у командах. Але було весело. Ми здружилися.

Потім були «Осінні барви любові». До речі, на останньому Дні Святого Валентина, який проходив у нашому універі, стибрили мою ідею з віршами. Коли ми репетирували в аудиторії з дівчатами той номер, зняли його на відео…

Навіть не пам’ятаю, що було ще. Голова крутилася-вертілася, а часу і сил, аби зібрати усіх своїх докупи, замутити щось таке, аби просто ахнулося — не змогла. І саме після того «ах» з’явився з-під ручки на світ той опусик.

«Коли я на третьому курсі, майже наприкінці літньої сесії, сіла вдома переглядати і сортувати усі надбані впродовж семестру писульки, то натрапила на безліч записів, зроблених на огризках паперу, на полях сторінок, останніх сторінках усіх зошитів. Невтілені плани, проекти і всяке таке… Не те, щоб у мене заговорив творчий егоїзм. Я просто подумала: от це все продовжуватиметься і далі. Далі на голову падатимуть нові ідеї, нові плани. Але не буде кому уже втілювати їх у життя. Ті, з ким я товклася в цьому корпусі і кого примушувала виконувати усі творчі забаганки — вони уже не будуть поряд. Я розумію, що не зможу нічим їх здивувати, потішити. Страшно усвідомити, що твої ідеї уже нікому не потрібні. Нехай згодом я адаптуюся до нового оточення і вже йому пропонуватиму свої опуси. Але той проміжок часу, коли я буду «ніхто» і сам на сам з тими ідеями — страшно.

Це шкідлива звичка — робити приємні речі оточуючим. Інколи це сильніше за звичку, бо кожен день, прокидаючись, снідаючи, вечеряючи, їдучи в маршрутці чи тролейбусі, думаєш, що ще нове, оригінальне можна придумати, аби втішити, розворушити СВОЮ групу. Може, то у мене синдром старости?

Попри всі проколи і нерозуміння приємно відчувати, що усі старання недаремні, що хоч одна-дві людини розуміє, що я роблю свою роботу для них. Приємно бачити, що хоч-одна дві людини задоволені тим, як ворушиться, наче мурашник, група, готуючись до чергового придуманого свята або просто коротає незвичним способом сесію. Приємно і окрилює, коли бачиш ХОЧА Б ОДИН ЧИ ДВА ЗАЙЧИКИ В ОЧАХ МАЙЖЕ РІДНИХ ТОБІ ЛЮДЕЙ. А ці зайчики кликали до життя нові й нові ідеї. І колесо крутилося.

Єдине, про що шкодую найбільше — цей синдром надто пізно розпочався. Можливо, тих зайчиків було би більше…»

Шкода і те, що цей синдром надто передчасно закінчився. Четвертий курс вилетів із життя, просто і легко, пропустивши через себе чергову дозу відміток у заліковій. П’ятий довелося коротати у тому ж Тернополі, а не в Львові, як планувалося спочатку.

Нині навіть не знаю, не можу збагнути, звідки бралося стільки сил для тих надривних справ. Сталь охолола?

А «10 дякую», які хотілося сказати групі, може, все таки втисну у збірку, яку назбираю із текстів своїх теперішніх одногрупників…

Advertisements