Де вперше люди почали випробовувати міць своїх м’язів та вигадувати маршрути лазіння по каменях-валунах висотою три-шість метрів — питання суперечливе. Всезнаюча Вікіпедія пише, що в США, в містечку Боулдер, а один із найвідоміших американських скалолазів Джон Гілл на своєму сайті висуває інші версії — у Фонтебло, неподалік від Парижу (Франція) або ж десь у Великій Британії. Дата появи боулдерінгу — теж біла пляма в історії цього різновиду скелелазіння. Якщо альпінізм і скелелазіння стають масовими десь із середини 19 століття, то історію боулдерінгу теж варто починати звідси.

Як уже було написано вище, боулдерінг є одним із видів скелелазіння. Він передбачає освоєння маршрутів різної складності на невеликих каменях (що робить його більш-менш безпечним видом спорту). Боулдерінг ще називають найакробатичнішим видом скелелазіння. Він вимагає хорошої фізичної підготовки, вміння швидко й точно продумувати маршрут і правильно розподіляти сили на його проходження. Зрештою, це також ефектне видовище, адже глядачі мають змогу спостерігати за емоціями спортсменів.

В Тернополі боулдерінг стартував із діяльністю гірського клубу «Тернопіль». У 2004 році неподалік нової «Ватри» в одному з приміщень ініціативна група альпіністів, скелелазів та мандрівників змонтувала скельний тренажер. Тут почали проводити тренування не тільки з боулдерінгу, а й спортивного і традиційного скелелазіння, а також скельного сходження та інших екстрім-проектів. Із часом охочих спробувати боулдерінг на своїх м’язах назиралося чимало.

— Боулдерінг дуже спортивний, схожий на циркові номери, — розповідає голова гірського клубу «Тернопіль», кандидат в майстри спорту зі скелелазіння Юрій Павкін. — Також він емоційний, швидко захоплює. Спочатку людина дивиться і думає, що нереально отак пролізти маршрут. Але коли приходить на тренування, то 15 хвилин вивчає інструкцію з техніки безпеки, а тоді починає лізти пробувати себе. Так, майстерність не приходить швидко, доводиться інколи роками тренуватися.
Боулдерінг починається з каменю. В «кімнатних» умовах його замінює скельний тренажер — імітація скельного рельєфу, із зачіпками.

— Конструкція скельного тренажеру довільна, — пояснює Юрій Павкін. — Це залежить від дизайнера. Є різні кути нахилу поверхні, щоб відпрацьовувати різні ситуації.

На поверхні тренажеру знаходяться зачіпки різної форми кожна — прикріплені виступи, витесані з каміння, виготовлені зі спеціальних сумішей тощо. Зачіпки знаходяться на тренажері не в довільному порядку, а становлять певний маршрут різного ступеня складності. На скельному тренажері, який мені довелося бачити в Тернополі, є шість маршрутів. За умовною шестибальною шкалою складності маршрути можна розташуювати так: 1 – білий, 2 – жовтий, 3 – зелений, 4 – синій, 5 – червоний, 6 – чорний. Зачіпки білого кольору позначають найлегший маршрут, чорні – найважчий.

Отож ви сідаєте на мат (на природі це буде crash pad, «аварійна подушка») і забули про наступне: спорядження.— Є спеціальні скельні черевики, — розповідає Юрій Павкін. — Спеціальна умова в них, коли вдягаєш, — черевики повинні обтискати ноги, мов балетки. Їх підбирають на півтора-два розміри менше, ніж звичайне взуття. В Тернополі придбати їх неможливо. Також не треба забувати за мішечок з магнезією. Нині ми розсипною магнезією не користуємося, тому що утворюється сильна пилюка і важко дихати. Тому є рідка магнезія.

Магнезію використовують для того, аби руки були сухими. «Якщо ти лізеш, руки пітніють і ти просто злітаєш, — деталізує голова гірського клубу. — Та й за тією людиною з пітними руками неможливо іншим лізти, адже зачіпки слизькі». Правда, магнезія не врятує вас від здертої шкіри на руках.
Після цих настанов, здається, вже можна почати лазити, але є ще декілька нюансів.

— Є різні стилі («чистоти») лазіння, — продовжує Павкін. — Оn-site (коли отримуєш новий маршрут і ти не бачив, як його хтось інший проходив); flash (наслідування), redpoint (метод спроб і помилок: поліз, упав, знову поліз). Ці перші два стилі дуже круті і не так часто люди їх використовують.

Ще одне неписане правило: старт зазвичай починають сидячи, а на топі (фініші) закріплюють пройдений маршрут фіксуванням обома руками останньої на трасі зачіпки упродовж двох секунд.
 

Навчитися лазити по каменюках може кожен. Жартома кажучи, боулдерінг інколи здається окультуреною втечею від кусючих собак. Тільки в нашому випадку ви не видираєтеся на дерево і не скачете через паркани (згадайте паркур), а вилазите на валун. А вже як ви хитромудро лазите — то це вже мистецтво і називається воно боулдерінгом.

Advertisements