Нині я до Тернополя звикла, як курець до нікотину, алкоголік до чарки, наркоман до травки, а народ до перманентних виборів. Але звикла не настільки, щоб тут жити. Ні, жити — зась. Мені імпонує відносна безболотність під час злив, вечірнє нічогонероблення, шпаціри довільного маршруту і загадкове озеро. Але той міський запах, ця вонь благоуханія вихлопних газів і смітників, — це, вибачте, перекриває кисень, аби продовжувати шанувати плюси цього міста. А ще (ну, це вже особисте) Тернопвль нагадує мені стоматологічний кабінет. Можливо, тому, що з цим містом я вперше познайомилася в такому пікантному місці.

Було собі літо, був липень, а з ним і полудень, і була собі скажена спека. Як-то зазавичай в селі на вигоні подмухував легенький вітрець, а ми з мамою доганяли автобус і від того бігу вітрець дико вищав у вухах та звихрював на голові волосся. Ще й нині ота звичка щось наздоганяти вкоренилася мало не в генах, і мені здававлося, що натисни на уявний газ — і ти вже в автобусі. Поки думка їхала тим автобусом, ноги бігли і бігли йому навпростець. На щастя шофер-шумахер помітив нас і пригальмував. От тепер-то нарешті ноги думку таки наздогнали.

Пунктом призначення була районна  стоматологічна поліклініка. Змусило мене попасти в те найстрашніше для кожної дитини місце зловживання солодощами. Мій організм у той час дуже активно розвивався і потребував чомусь глюкози. І то у великій кількості. Такої навали солодкої орди зуби, звісно, не витримали і потрапили в полон карієсу. А далі усе пішло-поїхало за звичним сценарієм. І от, щоб визволити своїх підопічних від невимовної скорботи, мене відвезено до стоматолога. Ох, і як довелося горе відгорювати, поки якась тітка в білому халаті, втиснувши мене своїми ліктями в крісло, аби я не пручалася, бо, бачте, дитині наркозу не можна давати, хвалилася своїм знайомим по кабінету, що вона — корінна тернополянка — разом з тим таке горе об’єднало мене зТернополем. Мені було шкода цього міста, в якому є такі дохтори, що дітям не дають якогось там наркозу. Чогось у той момент мені привиділося, що рукави в халаті надто довгі і їх можна завязати ззаду, аби пані дохторка перестали кривдити мої оголені зубні нерви. Але тим часом мучителька вправно орудувала і ліктями, і пальцями, і язиком, так що через півтори години усе діло ся скінчило. І замість того, аби чкурнути подалі від страшного місця, я з якогось дива сиділа і принюхувалася. Лише тепер мені вдарив у ніс різкий, специфічний запах медикаментів, що населяли столики, шафки, центрифуги кабінету. Оце так наркоз. Але якби ж то мені дали донюхати отой запах, запам’ятати і в майбутньому оминати — де там. Крісло потребувало нового пацієнта, а стоматолог — нової дози заробітку.

Але все-таки це було щастям, що зуб уже не болів — його душа, яка ховалася в настирливому і такому вразливому нерві, упокоїлася на ватці в смітнику. От тепер гулять так гулять. Хай живе глюкоза та іже з нею!

Ще тернопль пахнув розплавленим асфальтом. Спека дужчала. Вітер кудись зник. Між одягненою у все сіре землею та заквітчаним голубизною небом снували кольорові люди. Це не були істоти, подібні моїц недавній мучительці, бо від них не тхнуло медикаментами. То були інші люди, інший Тернопіль, той, що за вікном стоматології. Але це дійшло до мене пізніше, коли я зустрілася з ним вдруге, втретє, вдесяте. Просто перше враження, перший птужний подразник надовго закарбувався в моїй свідмості.

Ще один Тернопіль — не лікарняний, а маршрутковий — справив на мене неабияке враження. Це був Тернопіль тисняви, Тернопіль задушливої спеки, Тернопіль зачинених вікон у бездиханих автобусах. Де той простір і свіже повітря? Пошукай на клумбі, між травою, де лише мураха біжить куди і як хоче. Маршрутка нагадувала клумбу, яку помістили на літо в теплицю. І я там була мурахою. От тільки бігти не було куди. Завдяки фізіологічним особливостям спеку я переносила терпимо до тих пір, поки час від часу висовувала голову у вікно. Невдовзі народу відчутно побільшало. Це я зрозуміла тоді, коли мої нутрощі жалібно занявчали. “Чи не посунулися би ви на зад?” — гукали біля дверей. “Нема місця!” — відгукнувся хтось. Над вухом забубоніло: “Вона мені казала…”, “Так би я й послухала”, “Щоб ви то таке зробили, аби курчата не гинули від тої спеки?”, “Купіть морозиво!”, “Ану пішла звідси! Ходиш тут, жебраєш”, “От візми та й пошли…”, “Чого стоїш? Дивіться, він думає, що йому місце хтось дасть”, “Так, взяли манатки в руки і геть звідси. Я вже маю з посвідченнями”. Притрасті вирували під звуки радіо, яке не могло усіх перекричати. Автобус хитнувся, диркнув і попвз угору. На мить галас вщух, пропустивши до вух “…я убью соседей, что мешают спать…” (а мені — їхать). Тернопіль утікав за вікно, залишався позаду і наче на прощання черкнув лобове скло ясеновим гіллям.

Advertisements