Є люди, за відомим висловом, котрі в калюжі бачать зірки, і люди, які бачать просто калюжу. У кращому випадку вони помітять у ній кольорові плями від машинного масла чи бензину. Мені значно простіше — не треба нахилятися чи присідати, як людям, щоби побачити і зірки, і кольорові плями. Потім можна, звісно, щось дофантазувати (Чумацький шлях чи взагалі оксюморонне — зірки навколо веселки). Але спочатку я бачу калюжу. Якщо ледь засунути ніс у воду, то можна уявити калюжу озером. Шкода, що зараз пізня осінь і поблизу немає очерету. Ніс торкається дна і відчуває гострі камінчики, що розляглися по боках озера та дні. Я ніздрями випускаю струмінь теплого повітря, вода тремтить, і над поверхнею з’являється ледь помітний туман. Що ж, ми, їжачки, теж не пасемо задніх і бачимо в калюжах не лише зорі, але й тумани.

Взагалі-то я нечасто виходжу з дому в таку погоду. Листя немає, почистити голки ніде, і тому перебуваю весь цей час у норі, котру випорпав під грушею в шкільному садку. Їжі вдосталь: поруч і яблуні, і декілька напівсухих вишень, трохи далі — горіхи, а через дорогу тягнуться людські обійстя. Під грушкою затишно — міцне товсте коріння, добряче втрамбована земля, на поверхні завжди багато листя і плодів.

Їжачок я не простий і не золотий. Просто начитаний. Восени під грушею школярі вчать уроки і заучують їх грушками. От я й ухитряюся цупити в дітлахів декілька зошитів, щоби потім цією макулатурою набивати свої подушки. Не гребую і книжками. Принаймні, за два роки п’ять якихось обшарпаних і заляпаних валяються біля ліжка. Взимку, від нічого робити, довелося засісти за науку. Щось прочитав, на чомусь поспав, і воно саме в моїй голові умістилося. Тепер чекаю наступної осені, аби понатягувати в нірку ще чогось. А поки-що, сидячи в холодну погоду на ліжку, слухаю, як по голові вистукують філософські думки. От, наприклад, чому одного, не по-осінньому теплого ранку, коли я прокинувся і побачив, як крізь щілини в дверях пробивається сонячне проміння і лоскоче босі лапки, мені захотілося просто поскакати по підлозі, аби виразити свою незрозумілу радість. Ще не виходячи надвір, зрозумів, що там, за дверима, мене зустріне

теплий

яскравий

кольоровий

грайливий

веселий

ласкавий

добрий

загадковий

цікавий

відкритий

приязний

прекрасний світ.

Досхочу натішившись, я намірився бігти на свіже повітря. Але тільки-но відкрив двері, як відчув, що на мене звалилося щось липке і вонюче. Розпластався я на підлозі, лежу, пирхаю, витираю свій писочок… Оце натішився, думаю. Знову ті кляті сусіди в людській подобі собак вигулювали на забороненій території! Під моєю грушею! І треба ж так різко зіпсувати собі настрій. То як після прикрості не обізвати той світ

злим

антигігієнічним

свавільним

повним вседозволеності

байдужим

злочинним

безпардонним

ненажерливим

хворим

зрадливим

тупим

м’ясорубкою для нервів.

І така злість мене розібрала… Раптом чую нестримний регіт. А, це та капосна миша із сусіднього дерева-під’їзду. Вона завжди нагодиться в такі моменти, коли вляпаюся в якусь халепу.

— Їжачок, в садок викинули пакетик з молоком. Ідемо, вип’ємо! Заодно і помиєшся.

От хитрюга. Минулого разу через такий пакетик я два дні не вилазив із нірки. Але помитися треба. Тому підводжуся і похнюплено трюхикаю надвір. А миша, замість того, щоб показувати дорогу до пакета з молоком, регоче, аж хвостом по землі товче від сміху.

Фиркнув я і посунув. Миша прострибала повз, і, оминувши мене, пішла повільніше вглиб садка, задерши хвоста свічкою (їй навіть коти позаздрили б). І справді, невдовзі я побачив жовтий пакетик. Миша одразу ж взялася гризти один край і невдовзі гучно захлебтала. Я ж надгриз поліетилен з іншого боку і, не принюхуючись, умочив лапки, а тоді швидко почав відмиватися.

Пакетик невдовзі спорожнів. Я сидів задоволений, оскільки більше не відчував неприємного запаху: ні від себе, ні від молока. Я повернувся до нірки, щоби обсушитися, коли зиркнув у дзеркало. А це що таке!? Із дзеркала на мене глипало мутними очиськами якесь опудало, з білим писком, на голках якого висіли краплі чомусь густого молока. Так, це була сметана. Але тепер стало смішно мені. Не вистачало тільки миші для компанії. Піднявся градус настрою, і колишній гнів та роздратування змінилися на сміх. Ні, ну все таки яким може здаватися світ, коли тобі смішно? Безумовно, що

веселим

безглуздим до реготу

дотепним

занудним (тому з нього варто покпинити і з себе також)

парадоксальним

суцільним кривим дзеркалом…

Ну, а решту кращих епітетів, думаю, ви знайдете більше від мене. Все таки я, що не кажіть, просто їжачок…

Advertisements