І попереджала, і погрожувала, і наказувала, і просила – не допомогло. Інформаційна лавина ринула просто на мене і винесла через вікно на вулицю. А там те саме стовпотворіння: люди, догори дриґом, розрізають руками товщі води, пускають бульки різної величини, а поруч засіли серед химерних водоростей морзіки і перекладають бульбашкову мову на людську. Під небом скупчилися зграї переляканих птахів, вони теж у паніці, як і я, бо у них немає таких-от морзіків. А опускатися в невідому глибінь не вистачає духу, і птахи із тривогою чекають, як лавина заллє небо і змиє їх.

Не треба було відчиняти вікно. Це все негативний вплив навколишнього середовища, це воно випустило із лабораторій свої інтелектуальні нутрощі, які тепер нищать мову знаків і звуків. Десь поруч поплила мишка, за нею потягнувся шнур, за який ухопилася клавіатура, збоку заплюскотів хвостом рудий кіт. І його, ні в чому не винного, погребла лавина…

Зі сну мене витягнув вірус: знову в комп’ютерному класі скинули на флешку «мешканців Трої». Комп’ютер не витримує їхнього тиску і починає пищати. Треба братися за лікування, бо знову почне гавкати і зависати у прострації. Що за машина – вічно хворіє, і панькайся з нею. Може б тебе ще до лікаря відвезти? Не хочеш? А доведеться. Скільки важливої інформації від тебе втекло. Хоча скільки її було? Сотні, тисячі гігабайтів. Вона вже не влазила на усі можливі папки пам’яті, щоразу, коли отримувала доступ до моїх очей, множилася в геометричній прогресії, і казилася від щастя, коли пролазила за допомогою провайдера в Інтернет. О, це її стихія! Хоча через якийсь час вона слухняно, як песик, поверталася додому, в корзину, і чекала на нову прогулянку павутиною. Але поверталася іншою: спустошеною, облізлою і непотрібною.

Вона своїм лише виглядом виводила із себе будь-якого майбутнього носія і тому ухитрялася залишатися на комп’ютері і в мережі, звідкіля її майже не виганяли – вона губилася серед інших, собі подібних, потоків інформацій. Здається, інформація розуміла, що з часом від її вибриків мене/нас виверне, і настане ера постінформації, так як після індустріального суспільства настало постіндустріальне, так, як після модерністської літератури з’явилася постмодерністська. Епоха заперечення традиції, заперечення мови, заперечення знаків, символів, алгоритмів, музики клавіатур. Хай живе телепатія! Дарма, що головний мозок не вдалося удосконалити настільки, як і машинний. Він не може перезавантажитися, коли в голову потрапляють звичайнісінькі хвороботворні віруси, які псують інформацію, і вона кисне, гниє і псує нам хороші думки.

З часом ми навчимося розуміти мову бульбашок, які заповнять наші черепи, і особливо не напружуватися, коли вони ділитимуться, щоб луснути і дати місце новій бульці. Коротше кажучи, наші звивини осяє геніальна, і остання, думка – випрямитися! І тоді не стануть у нагоді ні супер-пупер розумові здібності, винахідливість, пристосуванство, комутаторство… Ми легко і невимушено здобудемо волю, від форматуємо сіру кору головного мозку і знову станемо Homo Sapiens. Щоб почати усе спочатку.

Advertisements