Як стверджують закохані, для кохання не відводиться один день. Говорити про нього актуально весь рік — від 14 до 14 лютого. Тому говоримо.

Говоримо про пісні про любов/кохання — кому як краще. Взагалі-то ці поняття — любов і кохання — не тотожні, але з огляду на текст пісень авторам все одно, як сказати, адже, як писав Валер’ян Підмогильний, у цій справі все починається з ідеалів, а закінчується під ковдрою.

Кожен співак, хоче він того чи ні, починає свою кар’єру з пісень про любов/кохання. Чи то до України, чи до батьків або протилежної статі. Любов є любов і з цим нікуди не попреш. Це вже згодом починається філософія, психологія, етика, естетика, математика і решта в тому ж дусі. Але любов — то головне, тому слухачам залишається тільки ходити і всіх любити.

Найбільше пісень, у яких оспівується не процес чи наслідок любові, а сама суть цього поняття, лунає, традиційно, в День закоханих. І от, одного чудового вечора, сидячи біля радіоприймача, мені спало на думку класифікувати всю цю музичну кашу з любовним присмаком і сформувати цілісне уявлення про те, що ж таке любов/кохання. Виявилося, що пісень про любов як таку дуже вже мало, а якщо конкретніше — таких я не знайшла. Зате відслідкувала і записала уривки з куплетів, приспівів, де зустрічаються слова «любов/кохання». І поєднавши все це з власним поглядом на деякі моменти з визначення, у мене зі співаками вийшов невеличкий віртуальний полілог. «Спілкувалися» ми весь день і я пропоную прочитати уривки з нашої «бесіди».

—            А я все летала, но я так і знала, что мечты нам мало для любви, ла-ла-ла, — першими завели хороводи «Блискучі» дівчата. Їм відгукнулися інтернаціональні «Іванушки»: «Ты лети, лети, любовь свою ищи». Дівчата, напевно, щось не зрозуміли, тому своїх п’ять копійок всунула я:

—            Народ, для кохання мрії мало. Ви щось матеріальне знайдіть. Таке, щоб з руками, ногами, вусами. А Іванки вам пропонують не зупинятися в пошуках: літати й шукати.

—            Диким медом кохання насолодитись хотіли. Ну чому ж, ну чому ж ми не зуміли? — допитувався Олександр Богданович.

—            Бо бджоли дикі попалися. Наступного разу насолоджуйтесь коханням десь подалі від них, — огризнулася я. і тут посипалася справжнісінька романтика.

—            Та любов твоя, як дощ, що тільки лив, — зітхнула Анютка Лорачка.

—            А ти не пробувала лити на нього свою любов? — поцікавилася я.

—            Розумієш, любов — це симфонія, а не соло, — підтримали мене Ньюз Кул із Квінсом.

—            Тільки одна любов, тільки жива любов не ділиться на два, — застрочив хтось збоку.

—            По справжньому щиру любов не поділиш на троє, — підтримала  репліку Юлія Рай.

—            Воно то так, дівки, але якщо любові для одного замало, то як її ще ділити можна?! — заперечила я.

—            Насправді у кохання немає меж, — зауважила Надія Гураль.

—            То що, його можна ділити до безконечності? — я ще хотіла продовжити, але мене безпардонно перебили.

—            Нет любви моей нежней… — то вже «НеАнгели».

—            Я перепрошую, — але чортенята (бо якщо не ангели, то хто?) завели нової:

—            Юра, верни мне мою любов!

—            Ага, ту, що дуже ніжна? Треба було її кострубатою зробити.

—            Любовь была у меня красивая…— це вже Тая Повалій.

—            Дивись, — кажу, — бо якийсь Юра ще й твою вкраде.

—            У моєї, у ласкавої любові, очі синьо-волошкові, волошкові, — взялася заводити Оксана Білозір.

—            А якщо твоя любов буває неласкава, то якого кольору стають в неї очі? — цікавлюся я.

—            Червоне — то любов, а чорне — то журба…

Я заплуталася.

— Стоп, — кажу, — то якщо любов ласкава, то виходить, що очі в неї червоні, а як зла — то чорні.

І на підтвердження моїх слів залунало Наталчине, Карпине:

— То не в лузі мальви цвіт, то любові в серці слід…

А мальви теж червоні бувають…

Мені цікаво, якою ще буває любов/кохання.

—            Мне моя любов улыбается просто с глянцевых журнальных страниц, — замріяно мимрить Віталько Козловський.

—            А любовь — как магнит, — відповідає йому незнайомий мені голос.

—            Ти своє кохання збережи! — попереджує Гайтана.

—            Ага, — кажу, — на дискету. Було би що зберігати.

—            Так хочется любви, — стогне Вєрка Сердючка.— Твои спички — мои дрова, вот и хорошо. Разведем костер любви всем ветрам на зло.

—            Стоп, — я махаю руками. —  Які сірники! Згоримо!

—            Ми взірвемо світ любовю…— це вже «Максима».

—            Ти що — збожеволіла? Я вам кажу, що в такі ігри не бавлюся. І взагалі з вашою любов’ю треба пообережніше. Світ зривати вони хочуть.  Про інших ви подумали?

—            Наказаный любовью за горький след розлуки, — затягнула Тая.

—            О, і тобі вже вкрали.

—            …Наказаны любовью уже чужые губы, за то, что нелюбов’ю чужие судьбы губит, — плакалася Повалій. А їй у відповідь:

—            А я и не знал, что любовь может бать жестокой…

Це вже Пилип Кіркоров.

—            Любов пий до дна, від любові будь п’яною, — запропонував йому Сашко Пономарьов.

Пилип у притаманній йому манері вилаявся, бабою його, бач, обізвали: «..від любові будь п’яною…». Негайно відредагувати на «п’яним».

—            Я любовью околдован, — туманним поглядом вдивляється в мікрофон Володька Кузьмін.

—            Ох, любоф, любоф, — глибокодумно зауважує шоколадний заєць Пєр Нарцис.

—            Любов, любов, любов ти можеш лиш одна змінити колір дня,— з надією викрикує Степан Гіга. — Любов, любов, любов, я вірю лиш тобі. Тобі підвладне все: і доля, і життя.

—            Ох, любоф, любоф…

—            Я не умру без твоей любви, ріжая, — це так «Челсі» освідчується у коханні. Але є й ті, чию любов відкинули. Он Стасько П’єха голосить:

—            Моя любовь тобой забытая, моя любовь к тебе забытая.

—            За любовь любовью платить? — після свіх схлипувань перепитує Дмитро Білан. — Как же єто сможем, скажи?

—            А я сама не знаю, — знизую плечима. — Напевно, що можна. Спробуй, тоді розкажеш.

—            Полюби мою любовь, поставь в сердце точки. Точки в виде огоньков цвета звездной ночки, — загукав хтось у мікрофон.

—            Для кохання тепер ти пресона нон-грата, бо зів’яло воно, як ці чорні троянди мої, — це вже Степан Гіга.

—            Хоч пройшли вже роки і ми стали батьки, але наша любов не зів’яла, — запротестував Володимир Гнатюк.

—            Народ, ви тут так романтично про все говорите. Он є такі серед вас, для яких кохання в цифрах вимірюється, — заявляю я.

—            За три хвилини закохався, — хвалиться фронтмен «Другої ріки».

—            Пять минут на любовь, — заперечила Світлана Лобода.

—            Ну, ну, — скептично зауважила я. — Це як — п’ять хвилин роботи і дев’ять місяців турботи?

—            Пять минут на любовь, поцелуй и готово, — не вгавала Лобода.

—            Бо є між нами дивне кохання, тому я розумію мовою тіла, — ляпнула Гайтана і тут же замовкла.

—            Стоп, що за мова тіла, що за п’ять хвилин, — почала я, однак мене перебили «Гості з майбутнього»:

—            Только, знаєшь, от любви бывают дети…

—            Ось тобі й на!

—            Низ живота наполняет любовь, — захіхікало з приймача. Я випала в осад. А тут нова атака.:

—            Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті лиш одній в цілім світі розкажу про любов…

—            Так, — зірвалася я. — По-перше, я не гуцулка, по-друге — не Ксеня, а по-третє — забирайся ти зі своєю трембітою…

—            Друзі подуріли мов, всіх понесло на любов, — почав С.К.А.Й.

—            Це точно, — підтримала я.

—            Я несу любов-зажуру, мрію молоду, — заплакав Єремія.

—            Ох, любоф, любоф…

—            За что полюбила его за что? — доскіпувалася Лобода.

—            Ну, а я звідкіля знаю, — розводжу руками.

—            Я тебя слепила из того, что было. То и полюбила. — підказав хтось збоку.

—            А липи цвітуть духмяні-духмяні, а двоє ідуть купатись в коханні…— затягнули Бобул із Сандулесою.

—            От і маєте відповідь на запитання, звідки у вас любов така жахлива, — відказую я. — обкурилися тут липи, нажерлися маку…

—            Маленька любов, маленька любов, дорослі сміються знов і знов, — виплигнула Аліна Гросу.

—            Дитино! — схопилася я за голову. — І ти туди ж?

—            Шкільна любов — недовга, то є така хвороба, шкільна любов,— констатував Скрябін.

—            Прощай, моя последняя любовь, — цілували повітря Михайло з Іриною Круг.

—            Ти моя остання любов, — загорланив Славко Вакарчук, — моя машина, моя машина, — і, захлипавши, зарився у подушку.

—            А чим було твоє перше кохання? — делікатно поцікавилася я.

—            Ох, любоф, любоф, — глибокодумно повторив шоколадний заєць.

—            Відпусти, я благаю — відпусти, — лементував під подушкою Славко.

—            Машино, відпусти Славка, — закричали всі і шугнули в радіоприймач.

Залишилися тільки я і списані листки паперу. От і маєш тобі любов з коханням. Як співав Іван Попович, «…ніколи не минеться щастя, що коханням зветься». І хіба після цього любов — не слова?

Advertisements